Глава 24

Тікати з замку вже ж не довелось. Поки Стефан боровся за життя, поки Волькан приглядував за обома братами. Хаврен же, мов навіжена, тинялась по коридорах з де Барвом, вдивлялась в людські очі: чи не заховалась там пітьма? Вона відчувала той вловний зв'язок некромантської магії. Він все вискакував з рук, мов скажена тварина, все віддалявся. Ґвалт, що зчинився через туман, вчинок королеви впорядковував майстер секретів, а старого слугу травниця послала перевірити як її близькі. Лорана сиділа у темницях з Седріком, а Альдрен ще з самого ранку направився з Ліною у сторону порту та моря. Фрейліни боягузливо ховали очі. Ніхто не зміг віднайти посох з заключеною душею її матері й ту саму служницю, котрій принцеса віддала зброю. Морвен ще зранку ніхто не бачив.

Хаос господарював не тільки в думках, а скрізь, куди б вона не пішла. Безвихідь, безсилля. Де Барв сповіщав про чутки від дружніх аристократів: свита королеви готується. Готується до ночі. Вочевидь для Седріка вже визначили долю, як для Каура… У ті миті вона не тямила, що коїти й надіялась на чудо. Втекти у грань може будь-коли, от тільки полишити інших у біді — справа погана. Такий варіант подій вона все ж прокручувала в голові, задихаючись від холодного та їдкого туману. Він заполонив коридори крізь прочинені вікна, змусив людей користуватись вогнями, а ще… Вона не бачила ниток. Зовсім. Мов якась потвора всіх їх доконала.

— Де ж той клятий заклинатель? — обернулась, щоб зустрітись поглядом з Шамсом. — Все ніяк не віднайти та ще Наяр кудись подівся.

— Впевнений, він вислідковує королеву, — тихо відповів граф.

З його голосу можна вловити й підозру: чи не сам маг головна проблема, чи не він винен у смертях? Співбесідник кашлянув від туману, Хаврен поморщилась.

— Мені не подобається, — запнулась, — не подобається все.

Накинула на де Барва одне з останніх плетінь життя, доторкнулась до артефакту, прикривши очі. Звична формула переходу у грань… Залишалось надіятись, щоб на цьому місці у грані не знаходився струмок чи якась непрохідна місцина. Портал відкрився, запрошуючи до себе. Нічого не повідомляючи охороні, вона пройшла декілька кроків й зупинилась перед темно-синім маревом проходу. На неї дивились здивовано декілька пар очей, а сам Шамс щось хотів мовити.

— Старий світ приймає не всіх людей, то плата за гріхи давніх королів, — пояснила, зціпивши пальці, — якщо хочете кататись в агонії серед туману — ласкаво прошу, якщо ні — спробуйте віднайти зрадників. Будьте готові покинути замок до вечора, передайте Волькану, пильнуйте за королями.

Не чекаючи відповіді, вона ступила у грань, чимось відчуваючи полегшення. Світ зустрів виром вітру та грозою. Поділ сукні змок від калюжі, як шкіряні туфельки, довелось швидко ступити у сторону. За нею ніхто не пішов, даючи хоч декілька митей спокою. Грань манила до себе, як вогонь метелика. Хоч й тут існувала своя небезпека: звірі, у котрих, якщо вірити батьковим словам, заключені прокляті душі, непогода та відсутність їжі. Вода тут була, тільки віднайти потрібно, а чи можна пити — інше питання. Перед очима — поле усипане попелом, звична картина, засохле коріння дерев, як ознака того, що тут колись існував сад. Серед землі, пилу та попелу вона побачила троянди. Старі й висушені часом й охнула від здивування.

— Або батько сюди приносив, — прошепотіла, —  або вони збереглись.

Поморщила лоба дивині. Єдине, що радувало — темрява грані розсіялась, принаймні сонце бачити можна, дихати легко, а тиша… Яка тиша! Нею можна заслухатись й збожеволіти.

Вона хмикнула, бо залишила прохід відкритим й навіть не здивувалась, коли почула розпачливий чоловічий голос, сповнений болю. Грань чужинців не любила, а сама Хаврен нікому не дозволяла слідувати за нею. Шамс дихав важко, обличчя його різко почервоніло.

— Ваша Світлосте, — прохрипів.

Травниця обернулась з цікавістю поглянула на непроханого гостя. У думках питання: «Що станеться, якщо закрити прохід, коли людина стоїть ось так? Однією ногою тут, іншою — там. Її викине? Закине сюди? Чи розріже навпіл?

Довелось примружитись й покрутити головою, щоб прогнати непрохані думки. Вона знала: всередині ще тьма десь засіла безвилазно, тому час від часу спокуса проекспериментувати ось таким чином турбуватиме, як набридлива муха.

— Ваша Світлосте, все добре? — з натугою проговорив чоловік.

Вир рідної енергії, ниток, магії заспокоював, тому хвилювання й втома не відчувались вже настільки важким вантажем, як раніше.

— Так, — мовила голосніше, щоб він почув, — повертайся. Хоча ні… — підійшла до проходу, не боячись ступити у крижану воду й простягнула руку, — дай мені свій кинджал, Шамсе.

Чоловік зітхнув. З червоним обличчям він виглядав кумедно, а очі сповнені цікавості й страху — видовище ще те. Лев перетворився в кошеня, що світ вивчає. Він огледівся по сторонах, потім, попри важкість перебування тут, глянув на Хаврен.

— Повернусь невдовзі, — ще ближче простягнула руку й торкнулась поясу, де висіла зброя прикрашена дорогоцінним камінням. — Я свій втратила, подарований батьком.

Він прикрив очі й повністю ступив у грань. Різко подув вітер, кинувши у чоловікове обличчя жменю попелу та пилу. Вона ж постраждала трішки, вміло орудуючи пальцями й беручи кортик до рук. Він вхопив її за п’ясток й відкашлявся.

— Я супроводжуватиму вас, — сказав наполегливо.