Глава 23

Вітражі вікон бриніли від крику сповненого магією. Ельез волав на більшу частину замку ланверійської династії. Єстін стояла за його спиною й тремтіла, закутавшись у плащ. Літо нині незвичне через випущену пітьму й напрочуд холодне. Слуга некроманта стояв на колінах, понуривши голову.

— Як вона його не вбила?! — заверещав маг. — Як? За допомогою зброї та ще заклинань? Тьма її забери.

— Наш інформатор не уточнював, — ще більше понурив голову чоловік.

— Які ж ви бездари, — процідив крізь зуби Ельез. — Найпростішого, хробаки, виконати нездатні.

Ельез відійшов до вікна й важко зітхнув. Зціпив зуби й заклав руки за спину.

— Молися, — прошипів, — молися, щоб шарнійський король душу віддав й у нас з’явився повноцінний доступ до замку.

Некромант ще б трішки й зумів блискавки метати. Заклинання винирнуло у пам’яті поміж інших з темноти давніх років. Витрачало багато сил, тому він стримався. Всі плани почали руйнуватись. Хто б міг подумати: йому потрібна земля під замком короля Шарнії. Точніше — один потаємний прохід, який відвів би його до місця, де знаходиться довгоочікувана річ. За допомогою трояндового жала він зміг повелівати світами: як й спустошеним старим, та й цим, навіть якщо він згине. Ельез вже себе вважав королем. Королем темноти, попелу, смерті та знань. Не вистачало тільки значних дрібниць — захопити Шарнію. Понад тридцять років, він шукав можливість віднайти жало — артефакт, що розрізає матерію світів. Його найперша власниця створила його у вигляді троянди, і як зазначалось у тих записах, що дійшли до рук некроманта — носила його у вигляді прикраси для волосся. Така собі іграшка незвичного призначення.

Він важко видихнув. Все йшло майже чудово, він навіть зумів знайти слабку сторону королеви Шарнії, щоб отримати доступ до її чоловіка, бо всі спроби отримати життя короля не знаходили успіху, як й не знайшли спокою у несмерті ті, що не виконали наказ свого володаря. Ельез добряче познущався з їх душ та досі не полишав ті у заслуженому спокої. Йому потрібно більше життєвої енергії. Йому потрібна Хаврен та доступ до другого світу.

«Там десь у руїнах лежить ще амулет, — думав некромант, — наскільки потрібно бути дурним, щоб забути про таку важливу річ?»

Зрозуміло, що другий світ не хотів пускати його, а шрами на руках від магічного вогню ще досі пекли й не піддавались магічному лікуванню. Ніщо не стримувало пекучий біль від опіку, сукровицю та кровотечу. Він віднайшов мазі у лабораторії Хаврен, даючи їй шану у думках за сумлінність.

«Й тут ти мене виручаєш, пташечко, от тільки б зразу підкорилась би», — глянув на тильну сторону долоні, поранену.

Ельез зціпив зуби, коли почув тихий голос. Блазень, що був його слугою, склав руки у молебному жесті.

— Серйозно?! — проскрипів, наче коліщата старої карети.

По тілу пройшовся морозець, від якого його корчило.

— Настільки безхребетний, щоб… Молитись?!

Некромант поглянув на переполохану Єстін, що ледь на ногах трималась. Принцеса притихла в останні дні зі своїми інтригами, а її: «Я його покохала» присвячене Кауру де Ледьєру напрочуд вивело Ельеза з себе.

«Декілька днів й вона закохалась? Саме тому не довела справу до кінця, залишивши його ворогу спробу отямитись від рідкісних та сильних некромантських чар?»

Ельез поклав декілька років свого життя на вівтар, дотримуючись спеціального харчування, ритуальних жертвоприношень та смутку, коли виковував темний артефакт. Ще більше його дратувало те, що стільки зусиль змарновані на один раз. Заклинання й енергія котрі заключені у зброю вивільнялись після одного використання й ставали просто красивим лезом з рунами, що колись сотворив божевільний маг. Єстін ще досі ледь трималась на ногах після покарання, а він знав — рани, що наніс на тендітну жіночу спину будуть заживати довго.

— Слуги повинні підкорятись володарю, — процідив він крізь зуби, дивлячись на неї, — ніхто не змушував вас знаходити мене, просити владнати ваші справи.

Вона потупила погляд й почервоніла. Він прекрасно відав — принцеса боїться смерті, заклинання, котре пов’язує її з ним не дасть просто відійти до небес, а змусить душу служити до тих пір, поки сам Ельез не згине, або примарний згусток йому не набридне.

— Варта! — заволав до інквізиторів. — До темниці його! Побачимо, чи врятує його той, до кого він звертається!

Він посміхнувся, ховаючи страх.

«Що ж тоді зробить зі мною молитва людини, котра щиро вірить, коли бормотіння темного слуги має такий відгомін? Поки ще ніхто не здогадався за мою слабкість…»

Ельез пройшовся до робочого столу, заклавши ріки за спину. Вереск чоловіка про помилування — наче музика для вух, що лунала в замку Ріваля кожного дня. Окрім нього ще король відсилав нелюбих аристократів до башт. Вчергове вар Каррейт звернувся за допомогою, віддаючи дорогоцінності, владу та підтримку. Монарх ще дужче застрягав у тенетах павука Ельеза. Вперше той прибіг, коли заклання магії смерті вирішило обрати мішенню Хаврен, просив допомоги, щоб зберегти життя фаворитки.

Ельез згадав ті солодкі миті, коли його цілі зійшлись, примружив очі. Бути поряд, проводити ритуал поруч з Рівалем. Він права торкнутись її не мав, хоч хотів, щоб прекрасна лікарка потрапила до його рук якнайскоріше. За правилами ритуалу Ельез повинен привласнити її собі у певний час. Літня ніч, коли місяць повний, або затемнення, що насувалось за декілька тижнів, а до того — дівчина повинна ввібрати в себе максимум пітьми, щоб стримати ту, щоб темна матерія не шкодила їй у майбутньому.