Глава 22

Король Шарнії ледь вижив — знаходився на межі життя та смерті. Потрібно бачити обличчя довірених аристократів, коли трійця з Хаврен, Шамса та Наяра завітала до королівських покоїв — всі побиті, місцями вимазані кров’ю та стурбовані.

Нервозність тепер вирувала у кожному куточку замку, ховаючись у найменшій шпаринці. Хаврен з Вольканом лікували Стефана. Той кров’ю стікав від поранення кинджалом в спину. Старий Пугач працював над раною, вона ж — шукала чи є на лезі отрута. Як виявилось — так. Не допомагали хвалебні плетіння Наяра, трішки життєвої енергії, бо більше передати неможливо. Він помирав, повільно, важко дихаючи. Найбільше здивування Його Величність приніс, коли прийшов до свідомості, й ледь відкривши очі, наказав їй підійти ближче.

— Ти наступна, племіннице, — прохрипів Його Величність. — Брат, тепер і я, зрадники й за тебе візьмуться.

Після прийняття ліків, життєва енергія линула до Стефана швидко. Поглиналась його організмом жадібно, що змусило її переглянутись з наставником.

— Некромантія, — затвердив Волькан. — Без неї не обійшлось.

Серце тьохнуло, коли вона згадала слова Ельеза, котрі той кинув, наче подачку зробив. Це за це їй потрібно дякувати? За смерть близьких та розлад у королівській сім’ї. Стефан наказав підготувати писарю його останню волю — престол повинен перейти до Хаврен.

На ногах встояла від несподіванки, ба навіть більше — відійшла до великого ліжка з балдахіном, помічаючи, як аристократи дивляться на неї. То зовсім інший погляд: всю провину тепер припишуть їй.

«Так, — перебирала оксамит спідниці, — так… Те, що він забажає віддати престол їй після чуток про невірність королеви — можна спрогнозувати, а ще хтось повинен наумити короля на такий вчинок».

Хотілось втекти десь у далечінь, ба навіть відкрити портал у грань. Травниця заспокоїла себе — покинути близьких напризволяще не в її стилі, так поступають тільки невігласи останні.

«Ельез… Він виявився ще тим стратегом, — думала, потупивши погляд, — надумав мене приємницею трону зробити, а потім дати вибір — королева попелу чи королева некроманта?»

Вона глянула на бліде обличчя дядька, а потім на інших.

«Хто ж зрадник посеред нас?»

— Залиште нас, — сухо наказала. — Окрім вас двох.

Волькан випрямився та прочистив горло, тим самим сповістив: нікуди не піде. Буде старанно виконувати роботу.

«Всі поряд хворітимуть, а ти не зможеш їх вилікувати!» — довелось покрутити головою, щоб прогнати непрохану думку.

Слова Ельеза знову відбивались у пам’яті, а перед очима — задоволене й самовпевнене обличчя. Намагалась зберігати хоч відносний спокій.

— Ти ж у нас спеціаліст по некромантії, — пробубніла до Наяра, — давай, допомагай його вилікувати. Я королевою не стану.

Маг тільки хмикнув й кинув чергове плетіння з ниток життєвої енергії.

— Тут все дуже просто: потрібно віднайти того, хто підтримує заклинання, — він примружився, — хтось тут неподалік.

Хаврен глянула на Шамса, заінтригованого реальністю. У його очах й жага до влади, бажання впасти до її ніг й допомогти. Він ввагався на чию сторону стати, зважував рішення, поки вирішувалась доля правителя Шарнії.

— М-да, — розвів руками Старий Пугач, — вочевидь кинджали для вашого роду противопоказанні.

— Потрібно допитати королеву, — сухо мовив маг, — займусь цією справою. Мені вона більше розповість, аніж тобі.

Не питаючи згоди, він бігом рушив до коридору, причинивши за собою двері. Травниця й гадки не мала, як придворний маг справлятиметься з майстром секретів Шарнії та його прихвоснями. Де Барв важко зітхнув.

— Знаті скажемо: король живий, скоро оправиться, завтра стане на ноги.

Тільки й змогла відкрити скриньку Волькана, віднайти заспокійливий еліксир. Випила нерозбавленим.

— У Жарни вже готовий розвиток подій, їй тільки залишилось почекати — вірні люди визволять з темниці, а потім на мечі піднімуть наш весь рід.

Ходила-туди сюди, дратуючи наставника. Пугач нічого не сказав, тільки поглянув й важко видохнув. Завжди робив так, коли хотів заспокоїтись. Стефану краще не ставало, його організм пожирав життєву енергію, наче людина, що декілька днів без їжі просиділа.

— Ще є третя сторона, — Шамс став поруч та зазирнув у вічі, — у Його Величності є вороги, окрім ланверійців.

Хаврен застогнала й ледь втрималась, щоб не сказати: «Дякую, Ельезе, ще за міжусобицю».

Вона вийшла у коридор та озирнулась — пустота. Не було й слуг, що завжди приходили на допомогу, декілька воїнів несли варту, уважно вдивляючись в принцесу. Шамс крокував за нею тінню та поклав руку на плече.

— Все буде добре, — прошепотів, наклонившись біля вуха. — Вони просто полякались й розбіглись.

— Ні, — відповіла, — пацюки заздалегідь знають про біду, вони готові до перевороту.

Руки тремтіли. Довелось скласти долоні на грудях, щоб хоч якось стримати те невгамовне почуття.

«Як ми могли вірити у безпечність Шарнії? Як Ельез зумів нас переграти?»