Глава 21

Хаврен довелось силою відтягувати Наяра від графа де Барва. Та й останній захотів звитягою помірятися, стояв з мечем наголо й все, мовляв, що є у нього зброя проти магів. Боляче. Нитки сил Наяра завдавали мілких ран. Той наче оскаженів: очі налились кров’ю та злістю. Маг стискав її руку.

— Як ти можеш навіть хотіти позбавитись таких сил? — питав, зазираючи у вічі, шукав відповідь та й сам важко дихав.

— Ти зійшов з розуму, — пробубнів Шамс, — принцеса просто визирала з вікна.

— У туман?

Знову міряли одне одного поглядом, що довелось їй стати посеред них.

— Досить! — видихнула. — Інакше влаштую непереливки обом!

Погрози ніхто не злякався. Ворожнеча не вщухла, як й не зник туман. Травниця прикрила очі, проклинаючи божевілля й цей день, все, що існувало поряд з нею ті хвилини мороку.

— Розкукарювались двоє півнів, — прошипіла, — без вас голова розколюється!

— Відпусти принцесу, — наказав граф, — відійди від неї, навіжений.

— А то що?

Вони обступили її з двох сторін, притиснувшись до дівчини, кожен тримав за ліктя ще й трохи й почнуть тягнути кожен на себе. Можливо й розірвуть, як два пси, що здобич поділити не можуть. Втім Хаврен убитим звіром не була, витерла декілька мілких ран, побачивши кров на долонях, випустила нитки від вогнища. Від натуги застогнали обоє: Шамсу дісталось менше, всього лиш удар в живіт, а от Наяр… Його магія атакувала у відповідь, оповивши її шию. Травниця відчувала холодок, що пройшовся по спині, втім декілька митей й закляття розсіялось, а біля вікна опинилось плетіння, що вочевидь перешкоджало комусь випасти з нього.

— Що з тобою коїться, Наяре? — спитала дівчина, важко дихаючи.

Він стояв перед нею на колінах, поранений — на темному дублеті крові не видно, але вона чудово знала куди направила потік ниток, щоб змусити його схаменутись. Туман, здається, почав сягати небес. Поранений маг, узрівши явище, зціпив зуби. Шамс застогнав знову і їй довелось на нього накинути плетіння малого зцілення. Декілька таких Хаврен носила з собою постійно, опанувавши прекрасно переплетіння магії, до середнього та великого ще не дійшла. Почула, як аристократ зітхнув з полегшенням та намагався стати на ноги, вчепитись за стіну, знайти хоч декілька каменів, що б вибивались з кладки. Все марно. Стіни вежі були ідеально гладкими.

— Своє життя змарнувати, — зашипів Наяр. — З висоти кинутись.

Саме зараз вона пожаліла, що віддала посох фрейліні, бо бігти сюди з ним незручно. Принцесою Хаврен де Ледьер видавалась поганою, судячи зі слів знаті, то біля магів вештається, то сама з енергією бавиться, то бігає, порушуючи правила етикету. У Шарнії спішити право мають тільки слуги, всі інші — плавною ходою крокують. Її з себе виводило все: задушлива атмосфера туману, розмова з Ельезом, хворобливий стан батька, без котрого не розбереш, що діяти далі, Наяр зі своєю різкою переміною, королівський двір. Всі яскраві фарби життя зникли, ніби художник витер їх з палітри. Замінив тьмяними відтінками, десь розбавив сіро-чорними візерунками. Забув про зелень, та стер прапори Шарнії, що майоріли на шпилях замку. Все починало пропадати, приносити хвилювання та нестерпний біль десь там всередині, біля серця й вогнища, змушувало прокидатись серед ночі, не спати й відчувати: там щось проростало.

— Хто я? — спитала тихо, зазираючи у вічі мага.

— Королівська донька, магесса…

— Хто я? — спитала, ігноруючи присутність де Барва.

Вхопила Наяра за підборіддя. Аристократ не мав змоги бачити, як нитки їх вогнищ зливаються у боротьбі. Його сильніші через кількість випитих джерел, ритуалів напевно, її — через грань, ті крупиці старого світу, первородні. Вони зустрічались з його, намагаючись злитись, відштовхувались й завдавали шкоди обом.

Він мовчав.

— Першою чергою, я лікарка, так… — чомусь в очах з’явились сльози, — травниця, невже, якби захотіла, не могла піти з життя тихо? Отрути, настої трав…

— Не смій, — прошепотів він. — Чуєш, я тебе звідти дістану, я сам у ту прірву пірну, але…

— Підтримую мага хоч у чомусь, — пробубнів де Барв.

Граф сидів біля стіни. Витирав залишки крові з розбитої губи, вочевидь приземлився не найкращим чином. Його зброю відкинуло до протилежної стіни, а магії плетіння не вистачило, щоб рана затягнулась.

— А ти вмієш?

Вона не відпускала Наяра ніякою ціною. Терпіла поєднання їх магій й починала розуміти чого його вогнище має страхітливий вигляд. Тьма. Вочевидь архімаг мав справу з нею, не боровся, а сам використовував. Каур вчив: такі речі завжди залишаються поряд з людиною, змушуючи нести її важку ношу наслідків.

Він не відповідав, терпів біль, як й вона, кров й далі просочувала тканину, хоч рани неглибокі. Дивився ілюзорними зеленими очима.

— Здійми ілюзію!

— Ні.

— Ти став придворним магом Шарнії. Я твоя принцеса, наказую!

Наяр подивився на третього зайвого, що завмер, споглядаючи на них. Слідом за магом повернула голову й вона.

— Боїшся, Наяре, показати себе справжнього?