Глава 20

Для атмосфери: ELDRIM - Gravferd

Дивне відчуття не полишало прохолодним ранком. Барвистий світ змінювався й чергою за сонячним світлом прийшла похмурість. Незвична та сіра, що змусила затримуватись туман довше, аніж зазвичай. Хаврен ледь ходила серед білого диму, відчуваючи неспокій. Вночі погано спалось та й за лікуванням батька довелось просидіти декілька годин, підміняючи Волькана. Еліксири самі себе не зварять й не приймуться, пов’язки не зміняться. Вона почувала себе дивно, мов той звір загнаний у лігво, єдине місце де поки безпечно, тільки от передчуття оповило павутиною тривожних ниток, що зводили з розуму.

Остаточно травниця переконалась, що Шарнія й замок династії де Ледьєрів не настільки безпечний, як здається, коли почула голос Ельеза.

Світла сфера відділилась від посоха якраз тоді, коли вона ступила перші кроки серед саду, що потопав у тумані, мов той плавець у хвилях.

Власна магія вирвалась з вогнища раптово, декілька ниток — гострих та темних розвивались над головою, роблячи з неї небачене чудовисько, що ховалось у морських глибинах. Хаврен затремтіла, огледілась. Магія її іноді не слухалась у випадках небезпеки, от і зараз вона завмерла й надіялась: густий туман сховає лишнє. А от коли перед нею з’явилась напівпрозора фігура некроманта, ледь на ногах втрималась від подиву.

Ельез зверхній. Хмикнув, голос чула, наче поруч знаходився, стояв за спиною та нашіптував на вухо щось.

— То всього лиш проєкція, — прошелестів несподіваний співбесідник, — вона створена, щоб, уяви собі, поговорити.

Вона зустрічала подібне на сторінках книг, мимовільною здогадкою й глибокими міркуваннями, адже де ж таке хто спостерігав?

— Ти, — видихнула, — ти…

Він хижо всміхнувся та підійняв руку до гори, копіюючи манери правителя. Дівчина ледь не задихнулась від туману та обурення.

— Дорога моя пташечко, — хмикнув, — розумієш: ви приречені. Приречені на смерть, хтось на службу мені. Когось від себе не відпущу навіки, а хтось, — зазирнув у вічі, — повинен стояти поряд та слухатись.

— Що ти верзеш? — стиснула руки в кулаки.

— Тиждень, — мовив сухо. — Люди почнуть помирати через тиждень. Ти не знайдеш способу їх вилікувати, — плеснув у долоні, — а війна… Вона принесе свої плоди.

Вона намагалась оговтатись від здивування, від виру магії у вогнищі. Все нутро противилось, Хаврен відчувала прилив жару, наче її теплою водою з ніг до голови облили.

— Ти легше перенесеш хворобу, як та, що може ділитись життєвою енергією. Дивитимешся, як інші помирають, безпомічна й печальна.

Ельез ступив декілька кроків по приміщенню, де знаходився, якимось чином наблизився до дівчини. Погляду не зводив, вловлював кожну емоцію, маленьку зміну. От подув вітерець й тканина теплої накидки ворухнулась, очі некроманта вловили рух. Хаврен намагалась заспокоїтись, опанувати тривогу та страх, дивитись ворогу прямо у вічі.

— Чекатиму! Тільки тебе на полі бою. Прийдеш сама й добровільно приймеш мою руку, тоді… Тоді на Шарнію можливо чекає порятунок, все залежить від тебе, моя пташечко.

— Ти збожеволів!

Одна з ниток вогнища полоснула проєкцію, картинка розвіялась на декілька митей, потім знову повернулась, показуючи задоволене обличчя Ельеза.

— Туман, так його полюбляю, — хмикнув він, — люди завжди не знають які таємниці ховаються у непроглядній пелені, а ще які ритуали його викликають.

Кров стигла в жилах, коли тільки подумала про чергові підступи зі сторони некроманта.

— Твоя країна вже не така безпечна, як раніше, шарнійко, — Ельез окинув її поглядом з голови до ніг, дуже вже радів й тішився її здивуванню, виру емоцій та ниток над головою, — Ланверія спершу — руїни, тепер й Шарнія слідом за нею, куди далі побіжиш? Я заздалегідь скажу: там є мої слуги й вони ладні виконати мій наказ.

Стиснула холодний, як лід, метал посоха. Голос матері відзивався колисковою й став божевіллям. На мить їй здалось, що хтось співав старих й народних пісень, сумних, про важку долю, природні катаклізми й війну. Голоси чоловічі й жіночі лунали вище неба.

— А-а-а-а-о-о, — божевілля наступало з кожним видихом, — а-а-а-о-о, — лунали голоси.

У небі майоріли клубочки пітьми, вона й узріла лапу з кігтями, тієї ще тварюки з того проклятого будинку, де Ріваль її полишив. Прислухалась до магії — не відчувала захисних чар. Замок… Його не видно серед непроглядного туману, ба навіть магія почала зникати.

— Що ти накоїв? — спитала тремтячи.

Ніхто вже не згадував, що на календарі літо. Напрочуд холодне й похмуре, все змінилось за декілька днів, здавалось: пори року перемінились, от швидко осінь майнула блискавкою, передавши правління зимі. Хаврен затремтіла ще дужче, не знаючи, що з нею відбувається. Вона відчувала погибель світу, схожі еманації вирували у грані далеким риком монстрів — вивільненої енергії життів, покаранням для тих, хто спричинив загибель.

Хаврен прекрасно розуміла: цього разу іншого світу не знайдеться. Їм просто не дозволять втекти, навіть якщо існує ще сотня схожих одну на одну реальностей — необжитих світів, планет чи ще чогось. Вона дивилась у вічі Ельеза, поки той насолоджувався.