Глава 19

Хаврен сиділа на вежі та вдивлялась у нічне небо. Зорі ледь проступали крізь простирадло ночі, а місяць сховався за хмару. Шарнія спала тихо під звуки вітру.

Вона тримала у руках посох некроманта, не бажаючи віддавати його за ніяку цінну річ. Забралась на висоту, щоб ніхто не турбував, та кому є діло? Два дні пройшло з тієї божевільної вилазки до Ланверійського замку, де Наяр ледь вижив, а травниця… Травниця прокручувала в голові несамовитий рик некроманта, коли грань відмовилась впустити його. Силует чоловіка наче темним полум’ям запалав, варто йому тільки ступити перший крок на землю встелену попелом. За ним — дівочий голос, що теж дивував болем та відчаєм. Грань не пускала чужинців, вона їх не любила. Звична людина й зовсім не могла протриматись тут довго, а такі як Ельез чи Єстін… Їх другий світ хотів стерти у порох. Наяр лежав, задихаючись та стікаючи кров’ю, а вона… Вона вагалась, за що схопитись першим: допомогти магові чи прогнати нечестивців? Втім, грань вирішила за неї, невидимим помахом повітря збила з ніг непроханих гостей, повертаючи у другий світ. Прохід закрився та на мить наступила темрява та тиша. Ще одне биття серця — Нар застогнав від поранень. Тоді довелось кинутись й рятувати, жадібно забираючи життєву енергію. Десь лунав грім, на небі бушувала блискавка та вітер серед поля гуляв. Вона тремтіла від холоду та подій ночі, ледь оговтавшись та все ж допомогла.

Наяр ще доліковувався під контролем Волькана, йому завжди потребувався особливий догляд після поранень. Виявилось: справді за Рівалем ступили декілька бойових магів-охоронців, що вели танок смерті, а сам володар замку розпоряджався енергією кристала, що Наяр ледь владнався… Нитки не жаліли ворогів, та й сам він не знав чи залишився правитель Ланверії живим, все, що пам’ятав — як той впав на землю, а потім довелось тікати. Загін воїнів наближався. Хаврен з Наяром вчасно втекли, все ж мети досягли.

Тепер вона сиділа тут, після декількох годин сну й вдивлялась в темну даль все прокручуючи у думках ті нитки подій. Відчувала безвихідь. Батько лежав непритомним у лабораторії, Волькан та Морвен, наче квочки над курчам сиділи поряд, іноді Альдрен заходив та забігала Лорана. Стефан же займався новими проблемами: Ланверія наступала й довелось віддавати багато сил новинам з фронту, єдине що королівський дядечко наказав: витягнути брата й берегти Хаврен чого б це не вартувало.

Її це дивувало. Десь у Валірі, та навіть у Ланверії траплялись випадки кровопролиття між родичами за престол, а тут… Один брат віддав трон іншому через особисте горе, інший же прийняв важку ношу правління та навіть не воював з братом. Вона досі не могла збагнути як ці двоє знаходили спільну мову та тримались на благо династії ба навіть світу.

Інша печаль — посох. Зброя некроманта запала у душу у прямому сенсі. Ельез нещадний виродок забрав у неї найцінніше, використав матір. Ту прекрасну жінку, що в пам’яті завжди закарбується світлим образом. Ласкавим та ніжним, турботливим. Вже другий день Хаврен не випускала з рук металічний прут зі дивними пречудними завитками у наконечнику, котрі охоплювали зелений кристал. Вона спала навіть поряд з ним та шипіла на Морвен, котра повідомила, що такі речі біля себе не тримають, їх тільки кидають у жерло вулкана. Та з травницею говорив голос матері й сам некромант підтвердив, що увіковічив одну зі своїх коханих у камені.

«Хто йому дав таке право? Як він сміє розпоряджатись чиїмись душами? Творцем себе уявив?!» — волала вона в думках.

Злість виривалась у простір спалахами магії. Королева під час однієї з прогулянок у саду знаходилась неподалік й отетеріла, коли побачила декілька ниток, що окружили Хаврен. Темних, як крило ворона. Зблідла й весела свита, тільки принцесса з захватом закричала: «Навчи мене й так!».

Маленька магом не була, діти Стефана не могли й крплею магії повелівати, може й тому король беріг так своїх родичів? Іноді їй здавалось, що то не його діти, що дядечко теж вів якусь свою гру й справжніх, дорогих серцю нащадків заховав. Якщо дівчинка ще схожа на правителя, то син весь в матір… Чи в одного з прихвоснів королеви? Питань багато й розбиратись з ними не на часі. Її стали сторонитись ще більше. Тільки де Барв ще з більшою силою та шаною споглядав на Хаврен, цілував руки та все згадував за обіцяний танець. Вона обіцяла графу прогулянку зранку у саду, Шамс намагався підбадьорити, звеселити, приправити гірку долю діжкою меду й все повторяв: «Його Світлість Каур ще не таке витримував, я бачив, знаю, тому принцесо, не хвилюйтесь, той кремінь ще стане міцнішим».

— Я сходжу з розуму, — прошепотіла у нічну тишу.

— Ще ні.

Наяр підкрався непомітно та став за спиною, склавши руки на грудях. Він пах ліками та травами, а ще скривився, коли побачив некромантську зброю. Не питав дозволу та сів поряд й зітхнув.

— Колись все-таки повішу тобі дзвіночок на шию, — пробубніла вона, — щоб хоч знати чи крадешся.

Він хмикнув та поглянув на неї. Зелені очі чужі, як й ілюзія. Чи варто розповідати магу, що у грані, коли маг втратив свідомість, личина спала? Вона побачила його справжнього — красивого темноволосого чоловіка з синіми очима. Так й зараз хотілось споглядати справжнього Наяра та торкнутись обличчя, погладити волосся.

— Ти хоч не родич Ланверійській династії?

— Ні, — сухо мовив. — Ніколи ним не був.

Він пильно вгледівся в неї, потім збагнув.

— Ти бачила? — спитав й завмер. — Бачила мене справжнього?