Глава 13

Арен задихався… Задихався, здавалось, від незліченних днів їзди на коні, шаленого темпу, від якого тіло нило. Задихався від похмурого неба Ланверії, дощових хмар, зубожіння й божевілля людей, що зустрічав на шляху. Тьма володарювала у світі, як казав батько, тому наслідки відповідні — скрізь біда й квітучі раніше поля почали помирати, дерева — всихати. Над світом пелена жаху й приреченості. Він відчував її навіть тут, у замку короля, де інквізитори цілодобово проводили ритуали та окурювали повітря травами. Здавалось: порятунку немає, світ загине.

Задихався й від міцної хватки короля на своїй шиї.

— Лихословиш, — прошипів Ріваль. — Моя Хаврен у Шарнії? Як таке можливо?

Він нагадував хворобливу людину, стомлену від горя, що тягнеться роками. Почервонілі очі, синці під очима, виснажений вигляд. Єдине, що незмінне — ошатний одяг, котрий змінювали слуги. Король ослаб за весь той час, що Арен виконував місію посланця, наче заживо всихав, як та квітка без води. Схожа реакція й була у Ленарда, що розтрощив свій кабінет, після того, як дізнався про правду.

«Знав же, — бідкався генерал. — Знав, що та дитину не від підставного старого пенька нажила. Помічав, як тогоденний шарнійський принц в’ється у танку біля неї».

Ледь не висмикував посивілі прядки волосся, що здавалось, якби могло залитись сірими фарбами ще раз, неодмінно це б зробило.

Арен не дивувався бажанню схопити його за горлянку. Посланців поганих вісток зазвичай вбивають або як в його випадку — відправляють до башти. Хоча… Він же сам не знав, що краще — сидіти на вершині оповитій чорнильними хмарами й не бачити ні сонця, ні зірок, чи лежати мертвим десь у землі, чи літати попелом у вітрах.

Віконт хватав ротом повітря, відчуваючи натугу, тіло било тремтіння. Ріваль розслабив хватку й відійшов. Арен не втримався й впав на землю, намагаючись не зачепити чергову стопку книг. Нині їх у кабінеті Його Величності багато, наче власник перетягував сюди записи з королівської бібліотеки.

— Ти її ні з ким не спутав? — прошелестів голос сповнений злості.

Арен хмикнув. Якби йому б закрили очі пов’язкою й декілька десятків жінок привели б до кімнати, він би віднайшов серед них Хаврен. По дотику, запаху або й по незвичному відчуттю, що завжди находило на нього, коли дер Нарат знаходилась неподалік. Він й таки мріяв дізнатись який смак мають її губи, марив… Й ніяка інша жінка чомусь не змогла замінити її.

— Щоб я і її не впізнав? — прохрипів він, тримаючись за горло. — Ображаєте, Ваша Величносте!

Ріваль зиркнув люто на нього, що віконт аж подумав, чи не буде друга спроба нападу на нього. Все як-не-як, а права боротись з Його Величністю він не мав, хіба що якщо той дістане кинджал та першим розпочне танок смерті або викличе на поєдинок.

— Вона племінниця Стефана де Ледьєра, — пробуркотів син генерала, — батько її, як я зрозумів, передав престол брату й зник, пустивши чутки про свою смерть.

Король наморщив лоба, пильно вглядаючись в Арена, а той своєю чергою зітхнув й в деталях переповів все, що побачив у Шарнії, розпочинаючи від замку та вартових, закінчуючи виставою, що розігралась у малій залі. Обличчя Ріваля вар Каррейта змінювалось, як і його емоції. В кінці розмови правитель полишив злість, впав у глибоку задумливість.

— Вона обманула мене, — прошепотів, дивлячись на Арена. — Збрехала. Я мав ключ до престолу Шарнії у своїх руках, а Альдрен… Хитрий лис…

Тиша. Віконт стримувався. Він чудово осягнув плітки, що оповили королівський двір Ланверії. Він випрямився, відкашлюючись, й зазирнув у вічі, того, хто полишив Хаврен на суд тьми.

— Полишити фаворитку у невідомості міг тільки хробак без мізків, — прохрипів дер Кляйф, — Єстін того не варта.

Ріваль підскочив, мов кип’ятком ошпарений. Вмить опинився біля генеральського сина. Арен зціпив зуби з викликом поглянув на того, чиї накази виконував роками.

— Як ти смієш!

— Вона того не варта, — повторив віконт, — замість світла, ви обрали пітьму, Ваша Величносте, замість турботи й лікування накинули шовкову мотузку собі на шию, котра в перший раз можливо й на вас чатувала.

Відступив, щоб уникнути удару. Ріваль замахнувся, втім рука тільки повітря розсікла. Король зціпив зуби.

— Єстін то моя кров!

— Чорна кров, темніше ночі… Я собі таку дружину не бажаю!

Арен поклонився й без дозволу попрямував у коридор. Монарх застиг посеред кабінету, принісши здивування: не кликав на вартових, не вимагав ув’язнити нахабного аристократа.

«Дивно, — подумав, — все-таки щось й справді змінилось у Ланверії, якщо на мене кат не чатує».

***

— Ти зовсім забув про мене!

Єстін сиділа серед сувоїв тканин та дорогоцінностей. Тьма тьмою, можлива загибель то таке… Не важливо! Головне — розкіш, влада, всі дрібниці, котрі чатували на неї роками. Принцеса склала руки на грудях й поглянула на Арена з-під лоба.

— Ну ти ж не слухалась мене, а нащо мені така дружина, — мовив він, відмахнувшись від слуг з напоями, — неслухняна, вередлива, тільки знатним корінням прикриваєшся.

— А Шарнія тебе змінила, — задумливо мовила співбесідниця, — хоробрості набрався, вода в них там особлива?