Глава 9

Ельез сидів за робочим столом, підняв очі на легке шарудіння, роздратовано фиркнув й закрив книгу в шкіряній обкладинці. Новий сховок зручніший, месір інквізиторського ордену з радістю віддав свої величезні покої у столиці Ланверії, навіть не огризнувся, бо відправився до темниці одразу, як той, кого підозрюють у зв’язках з відьмами. От не хотів дурник по-доброму все вирішити, тепер доведеться йому поплатитись. Дорогі меблі, величезне ліжко, дзеркало в повний зріст, купа шафок й повноцінний доступ до інквізиторської бібліотеки й новий месір, намісник Ельеза, один з помічників. Що ще бажати? Але некромант сумував за дорогоцінним дарунком, що втік прямісінько з рук. Іноді повторював ім’я Хаврен, ніби очікував: от тільки він покличе й та, що розум затуманила — прибіжить по першому велінню й впаде до ніг.

Цього, звісно, не сталось, як провалились плани некроманта, змусили його знаходити інші виходи. Зрештою — колишня фаворитка й лікарка короля єдиний діамант, котрого не вистачає у багатих покоях месіра інквізиторів. Єдиний. Незамінний. Недосяжний. Він відчував тонесенький зв’язок з пітьмою, що залишилась в її кістках, не бажаючи покидати такий солодкий організм, знав: жива. Радів. Що-що, а сам волів забрати її долю, відповідаючи золотому принципу: «Не діставайся ти нікому!»

Єстін. Стільки роздратування тільки від погляду. Бешкетниця зміцніла, набралась отрути за той час, що провалялась на шовкових перинах та ганяла слуг по замку через свої примхи. Ельезу встигли набриднути розмови про знайдену принцесу, тому ще більше ненависті добавилось в його очі.

— Що ти тут забула? — прошипів він невдоволено.

— Нам потрібно поговорити, — як ні в чому не бувало, Єстін взяла стілець й сіла напроти некроманта. — Куди ти подів ту дівку? Брат за неї з розуму сходить.

— Мені байдуже на твого королька, — махнув рукою чоловік, — він добровільно віддав мені її, не без твоєї допомоги, але полишив.

— Ми програємо війну проти Шарнії, — проскрипіла розпачливо дівчина, потупивши погляд. — Він все про неї думає, в тій клятій лабораторії сидить, навіть спить там.

Ельез хмикнув. Він й сам мав згоду завітати до замкової обителі Хаврен, всього лиш потрібно декілька слуг та знання потаємних ходів та зняття захисних чар на певний час. Некромант щиро пишався й захоплювався тяжінням графині дер Нарат до життєвої енергії: ліки, трави, записи, ба навіть її особлива магія все про збереження дорогоцінної субстанції під назвою доля людська. Йому здалось навіть, що без неї замок посмурнів, став повноцінним прихистком пітьми, котра з розуму зводить придворних. Саме тому й Ріваль ховається в лабораторії. Король, хоч й сам торкався темної матерії й заборонених речей, не може витримати концентрації й інтуїтивно шукає вихід з ситуації.

— Зовсім про державу не думає, — розпачливо продовжила вона, погляд співбесідниці блукав по кімнаті, — Ленард може й генерал, але я йому не вірю, зовсім.

— Боїшся втратити дерев’яний стілець на який твої предки сідали? — він саркастично всміхнувся. — Ти вже побоялась генеральського синочка втратити і який результат?

Єстін хижо поглянула на некроманта… А Ельез… Він у своїй стихії хаосу та руїни. Потішався, глумився, скакав на останках ворогів, відкрито знущався. Чоловік обігнув стіл й підійшов до шафки, де лежали речі Хаврен, які він не без особливих радощів забрав то з кімнати, то з лабораторії. Неодмінно знав — власниця за ними повернеться. Якщо декілька томів рідкісних робіт по анатомії, травах та еліксирах — нісенітниця, то втрата амулету-артефакту, що допомагає тьму побачити й розвіяти — великий промах. Упущення, про котре забули, яке лежало на дні скриньки з прикрасами. Майстерно заховане серед золота та перлів й перснів. Чоловік з насолодою стиснув у долоні роботу послідовників свого наставника, якщо не його самого, тут вже не розбереш. Знищити не міг, інакше б провалявся в ліжку декілька добрячих місяців, знав Ельез яка плата за руйнування подібних артефактів — вони заберуть з собою у небуття велику кількість життєвої енергії, якщо не все. Так ризикувати він права не мав.

— Тьма вивільнилась, — прокрутив в пальцях річ, підкинув в повітрі, ланцюжок брякнув об камінь, — один монстр розпорошився на тисячі й тепер у світі хаос.

Дістав мереживні рукавички, що пахли парфумами — слабкий аромат троянди та кориці насолода для нього. Було ще там трішки живої зелені, як некромант любив називати, бо коли тримав її речі — в думках неодмінно з’являлась картинка лісу порослого папороттю. Ельез там колись був, блукав серед дерев гігантів, дихав прохолодним повітрям, відганяв комарів та підставляв обличчя під проміння сонця. Спогад чіткий, як слід саней у снігу, але… Намагаючись повернутись до місцини, некромант зазнавав невдачі. Знання вислизували від нього, як вологе мило з рук: набирайся спритності й лови, якщо зможеш. Він намагався дістатись до темного закутка пам’яті — все марно. Тільки дарма витрачав час й сили, розбирав коробки, оповиті павутинням. Він відчував, що від нього ця істина прихована противником. Рівним по силі, можливо трішки слабкішим. Ельез й боявся його у глибині своєї чорнильної душі, й жадав зустрічі, поєдинку.

«То не вона, — міркував некромант, — пташечка гралась зі своїми рослинками, не встигла набратись таких сил, куди їй».

Тоді до думок прийшла інша відповідь: «За нею хтось стоїть».

Ельез пам’ятав, що має справу з династією правителів Шарнії, незвичними магами, потомками тих, хто лишився охороняти колишній світ. Він й пам’ятав признання Шани про свою доньку й чоловіка, надійно тримаючи ласкавий жіночий голос у скляночках пам’яті. Ельез питав у вищих сил чи все ж справді мертвий Каур — чіткої інформації не отримав та й у лапах смерті він не відчував мага, котрий встромлював палки в колеса. Інквізитори шукали його, тримали під контролем всіх підозрілих магів.