Глава 2

Наяр дивився на світ повними здивування очима, з розкритим ротом. Темрява відступала, приходив сірий день, як його Каур називав. Вічна ніч — звичний стан для грані, а змога поглянути на пасмурне небо — розкіш. Світ змінювався, грань також й залишалось сподіватись — то не кінець всього.

Маг став навколішки біля дівчини, взяв за плечі та змусив піднятись. Хаврен ойкнула, закашлялась. Тепла струнка крові пішла з носа.

— Ти… — Наяр не міг оговтатись, ковтав повітря ротом, мов риба, — як ти це зробила?

Він тряс її, намагаючись почути відповідь, а Хаврен лиш змогла простогнати від виснаження. Нелюдська спрага, голод, біль… Здавалось, що в тілі переламані всі кістки. Темна байдужість напала, як той хижак.

— Й кого ти сюди привела?! — лунав у просторі голос батька.

Рознісся грім, блискавка полоснула небо на дві частини, показуючи настрій з яким з’явився Каур. Наяр полишив травницю, закривши її собою й розставивши руки в сторони. Вона помітила, як старий друг намагався достукатись до сил, зібрати ті покинуті нитки, частинки енергії, що вільно по грані блукали.

Блискавка вдарила неподалік від них, змусивши дівчину здригнутись. Батька вона побачила зовсім скоро, обпершись руками об вимощену попелом землю.

Колишній король Шарнії в обладунках, до зброї не торкався. Плащ колихався в такт його кроків. Наближався зі злим вискалом, пильно вдивлявся в Наяра, що стояв на ногах, оголивши кинджал. Єдине, що залишилось, адже меча він зронив ще біля покинутого маєтку.

— Він врятував мене, — прохрипіла лікарка.

Нитки закружляли біля дівчини, здіймаючи пил та попіл у повітря, оголяючи вимощену каменем землю. Від туману Хаврен закашлялась. Наяр вилаявся й наказав невідомому для нього Кауру не наближатись до травниці, грозив жорстокою розправою.

Володар грані лиш дзвінко розсміявся, тихо ступаючи.

Вона не бачила виразу батькового обличчя, перевернувшись на спину. Перед очима — сіре, бездонне небо без жодної хмаринки, що з’явилось після туману, який обпадав. Відчула себе попелом, частинкою грані, тим, хто навіки залишиться тут й вигорить до тла. Тіло затремтіло у судомах, з горлянки вирвався хрип.

— Хороший подарунок, люба, — говорив Каур, — я довго шукав цього таємничого мага, донечко, одного разу навіть…

Що хотів Каур сказати ніхто не почув, чоловік врешті помітив її стан, помчався до неї та припав на коліна.

— Донечко?! — голос Наяра сповнений здивування, перейшов на декілька тонів, звучав по-дитячому.

— Що ти з нею зробив? — заричав шарнієць. — Ти?! Ти?!

— Все в порядку, тату, — прошепотіла Хаврен, надіючись, що її почують. — Він врятував…

Темрява не стала несподіванкою, просто дер Нарат вважала — зможе довше протриматись, але всьому є своя міра та час. Вона відчувала, як нитки грані окутали її, даруючи довгоочікуване забуття та енергію.

***

Некромант не встиг. Всього лиш декілька хвилин відділяли його від рятунку коштовної здобичі, власності… У своїх думках він по-різному називав королівську фаворитку. Він перестав відчувати присутність графині всього якихось хвилини три тому. Невловна й сильна, дорогоцінна кров старого роду втекла від нього, розчинилась у повітрі. Ельез відчував нелюдську злість, коли спішився та залишив коня.

Старий маєток — покинута власність одного з купців, що вірою та правдою служили інквізиторам, слідом і йому. Старий некромант чекав часу відродження магічної енергії пов’язаної зі старим імперським світом. Чекав її. Ще один зі старих архімагів, що зорі вивчав, пророкував загибель, переселення, династію, за якою полюватимуть й білі квіти в ній — носіїв здатних перетинати тонку грань, володіти чарами. Їм це від народження подаровано, не те, що йому… Все доводиться прибирати до рук, пробиватись через терен до зірок.

Ельез Естен — син мілкої купчихи, бастард графа де Монкар, старого, злобного чоловіка, котрий дізнався про існування сина, коли йому вже десять стукнуло, а мати, яку аристократ обдурив — померла в муках від хвороби. Тоді вся правда вийшла в ясний світ. Естен — так називали, скоріше клеймили, позашлюбних дітей в Ранії,  королівстві, забутому, згадки про якого жевріють в розумі старожилів світу та на пильних, зіпсованих часом рукописах. Ельез й сам спогад, котрий залишився в головах небагатьох. Декілька разів некромант зникав з людських очей, не виходив зі своєї обителі десятиліттями, твердою рукою прибираючи до рук інквізиторський орден. Лорда інквізиторів саме тому й ніхто не бачив, він — таємна фігура. Сам некромант й породив байку про засідання месерів, котрі уособлюють його скромну персону. Це було смішно.

Він ступив перші кроки, підібравши до рук меча. Той лежав неподалік сходинок, вигорілих від сонця. Нахмурився, вчитуючись в знайомі руни.

— Значить, я не один учень в учителя був, — пробубнів він, ледь не задихаючись від люті.

Заковані в рукавичку пальці стиснули рукоятку, лезо, наче могли розламати зброю навпіл. Все марно. Некромант ледь не порізався й відкинув прекрасної роботи меча з шипінням від себе. Охоронні руни спрацювали, й глянувши на долоні, він побачив розплавлену шкіру й капельки крові. Прошипів лайку в сторону творця артефакту й наказав слузі прибрати до рук загублену річ й обережно замотати у тканини.