Глава 1

Невідомо скільки часу минуло серед темряви та пітьми, що поглинала все на своєму шляху. Темні розчерки іноді й Хаврен торкалися, даруючи незрівнянний біль. Позбавляли здатності відчувати надію, крали життєві сили, безпощадно шматували нитки її власної магії, що намагалась захистити. Згодом й зовсім Хаврен не змогла бачити, лиш верещати від страху. Монстр якого раніше стримувала Єстін навідувався до виходу, намагався вирватись — створіння тьми з величезною головою, туманно-димчастим тілом. Незліченна кількість енергії якій тільки дай вивільнитись — прийде горе. Її трясло у судомах, варто тьмі наблизитись. От він кінець прекрасного, як здавалось, життя. Померти у старому будинку десь у підвалі, лежачи на кам’яній підлозі серед бруду… Про таку долю вона навіть не мріяла, бачила в жахах, що іноді не давали спати по ночах.

Наразі травниця благала небеса дати хоч якийсь перепочинок від болю, відігнати пітьму. Надія на порятунок згасала, мов та свічка, думки спутались.

Прокусила губу, відчувши металічний присмак крові й прикрила очі. Рятівне забуття не йшло, а так бажалось просто заснути й померти тихо. Дер Нарат передчувала важкі муки, проклинаючи Ріваля.

Чи знав ланверійський король, яку долю їй подарував? Потрапив у пастку, нерозумний. Може й та дівка то його сестра, але переживши таке — навряд зможеш виглядати сповненою сил. Пастка закрилась. В голові майнули думки — вже й не так погано стати справжньою дружиною Ленарда дер Кляйфа, навіть ділити з ним ліжко.

Тьма згущалась перед очима, згодом Хаврен, стогнучи й важко дихаючи, зовсім не бачила ниток магії. Ті зникли, розчинились. Що ж… Графиня залишилась наодинці з темною магією. Сльози текли по щоках.

Невідомо скільки часу пройшло, перед тим, як вона почула кроки й шарудіння тканини. Ледь могла ворушитись, примружилась від світла. Серце стукнуло у грудях, кольнуло. То не Ріваль, що вирішив змилуватись та повернутись, а навіть якби таке й трапилось — тепер вона б не вагалась, випустивши ненависть. Вбила б власними руками, зробивши світу подарунок — забравши життя одного з покидьків з короною на голові. Як вона могла так помилитись? До кого лягала у ліжко та дарувала палке кохання? До злодія? До маріонетки у чиїхось руках?

Той світ веселковий, з крупинками радощів перестав існувати. На зміну йому прийшла сіра млявість й безколірність. Вона затремтіла від магічного вогню, що мірно-мірно коливався у повітрі та сліпив.

Нелюдська спрага, голод, виснаження… Саме на таку участь заслужила донька династії Шарнійських королів, та, що може керувати граню.

Коли очі перестали сльозитися та звикли, Хаврен побачила красиве лице. Молодий незнайомець з синіми, мов волошки, очима посміхався, турботливо погладивши її лоба. Одягнений у чорний плащ без ніяких відзнак, рукавички з тоненької шкіри, а коли здійняв капюшон з голови — платинові коси необережно впали на плечі. Чий нащадок — не розбереш. Якби дер Нарат відчувала себе краще, сказала б — ілірська кров, помісь народностей.

— Я так чекав, — рівний шепіт, божевільна посмішка.

Долонею він провів по її замученому обличчю, не ховаючи того враження — хворобливого, одержимого, небезпечного. Перед незнайомцем тьма відступила, не шкодила. Руки його злегка тремтіли, коли він здіймав рукавички. Для неї настали декілька митей полегшення. Тупий біль у скронях та маківці, там, де Ріваль вдарив руків’ям меча. Хаврен злякалась, що поранена й стікає кров’ю. Що не кажи, а Творець її молитви полишив — навряд чи чоловік стане порятунком.

— Розпусниця Єстін нарешті показала хоч якісь задатки розуму, — улесливо, ледь не плескаючи в долоні від щастя казав він, — чудовий подарунок. Довгоочікуваний.

«Грім би побрав династію Ланверійських королів, — подумала травниця. — А ти ще біля нього ночей не спала, коли валявся в гарячці».

Думки полосували душу на маленькі-маленькі смужки, залишаючи по собі пустоту. Ох… Як їй захотілось провести декілька експериментів над ненависною сестрицею короля! А сам Ріваль, подарувала б йому сина… Так!

Біловолосий незнайомець здійняв брошку придворного лікаря, насупившись.

— Не знадобиться більше, — сказав й кинув у сторону тьми, — безглузда річ, як ті, кому ти служила…

Він взяв Хаврен за плечі, підійняв, як ляльку. Поклав її голову собі на коліна. Вона охнула від хворобливого відчуття, лихоманка розповзалась по тілу, стало жарко, душно. Рятівна волога прийшла від фляги з прохолодною водою.

— Пий! — наказав. — Ти живою потрібна!

Він привів її до тями, коли здавалось от-от й рятівна темнота забуття прийде разом зі смертю. Як там інквізитори лепетати любили — кістлява ходить за магами життя завжди. Напевно, то єдиний випадок, коли дер Нарат захотілось, щоб темний янгол прийшов врешті-решт, перерізав серпом нитки її життя, відплатив за всіх, кого вона врятувала з його примарних лап.

Незнайомець силою вливав воду в горлянку дівчини, тільки флягу встигав забирати, коли травниця ледь не захлиналась й відкашлювалась.

— Володарю, — почувся голос за спиною.

— Ти виконав наказ? — від владного голосу йшли сироти по тілу.

— Ще ні.

— Тоді чому такий слизняк, як ти заважаєш мені? — прошипів він.

— Ритуал, володарю, ви не можете довго покидати свою обитель надовго.