Розділ 14 "Сюрприз на сюрпризі"

Макар

Декілька хвилин стою біля садочка, намагаючись ухватити хоч щось розумне з хаосу думок. Аля не вміє удавати, брехати, приховувати емоції. Колись саме це мене привабило у ній. Вона була щирою і відкритою. Ніжною, турботливою і закоханою. Зараз я бачу тільки нерозуміння в очах, незнайому мені розгубленість і найгірше — страх. Поряд зі мною вона боїться. Чого? Мене, себе, почуттів? Чи лишилось щось в її серці до мене? Чи згадує вона той період? Так багато питань, але жодного натяку, що вона хоче зі мною говорити про щось окрім роботи. Це дратує і водночас я прекрасно розумію її стан, бо сам такий. Зранку я вирішую, що не чіпатиму її і не підходитиму, але варто тільки побачити, всі плани летять шкереберть.

Кидаю погляд на приборну панель, годинник показує, що вже запізнююся на важливу зустріч. Заходжу в повідомлення, щоб подивитися адресу. Далеко ж вона забралася. Це ж скільки потрібно витратити часу на дорогу, якщо не на власному автомобілі? Цілу купу, мабуть. Розвертаю автомобіль і їду в потрібному напрямку, налаштовуючись на серйозну розмову.

У ресторані багато народу, хоча ще не час вечері. Свій столик бачу одразу, мене вже чекають. Усміхаюся, бо мав сумнів, що вона взагалі прийде.

— Привіт, — підходжу і сідаю навпроти. — Давно чекаєш?

— Це в Америці така звичка, спізнюватися на зустріч? — вставляє шпильку Аня. — Кажи, що хотів, бо я хочу додому, — відпиває вино з келиха.

— Що тобі робити вдома? — хмикаю, бо характер у неї абсолютно не змінився.

— Зніму туфлі, залишу одяг на підлозі, ляжу на диван і лежатиму поки не відпочину.

— Така собі перспектива. Повечеряємо? — відкриваю меню.

— Я вже замовила, будеш їсти корисний салат, — намагається говорити зі мною грубо. — Ти платиш, до речі, — салютує мені келихом.

— Ти не змінилася, — усміхаюся й відкладаю теку.

— Про тебе не можу такого сказати.

— Вибач, Аню, — починаю з головного. — Мені соромно, що я тоді так відповів. Не хотів тебе образити, просто був у такому стані… — не можу підібрати правильного слова, щоб схарактеризувати свою поведінку у той період.

— Всі ми були у такому стані. Чи ти думаєш, що мені байдуже? Дивитися? як ви калічили свої життя було ще тим випробуванням.

— Не думаю, — кажу чесно. Знаю, що Аня хороша подруга, вона завжди була такою. І те як вона відважно сварила мене, лише підтверджує мої думки.

— Бо не вмієш думати, — бурчить і замовкає, бо офіціант приносить замовлення. Разом з салатом нам приносять ще й стейки. Усміхаюся й дивлюся на Аню.

— Що? Я голодна, сьогодні навіть не обідала, бо чудовисько весь день життя не давало.

— То в закритому колі і мене так називають? — відрізаю м’ясо й куштую. Насправді я теж голодний, бо нікуди не виходив в обідню перерву, а кави та печива вистачило ненадовго.

— Тебе? — дивується. — Про тебе ніхто не говорить, не розкочуй губи. Що Алька? Пішла додому чи її теж не відпускають поки керівництво на місці?

— Пішла. Підвіз її до садочка.

— Прямо джентльмен, — хмикає й продовжує їсти. — Врізати тобі хочеться. Сильно. Але тобі щастить, засранцю. Тут багато народу.

— Чому ти тільки з мене робиш байдужого монстра? Ти прекрасно знаєш, що це Аля зробила вибір. Її слово було останнім.

— Знаю я все. Та якби ти не був психом, зрозумів би навіщо вона це зробила. Яворський, ти начудив по повній. Гірше вже нікуди. Затям, якщо Алька знову буде страждати через тебе… Останнє, що ти побачиш буде моє обличчя. Придушу і навіть не шкода буде.

— Чому вона має страждати? — підбираємося до найцікавішого. — Здається, зараз у неї все прекрасно: дитина, щасливе життя, стосунки насичені романтикою.

— Це звідки така інформація? — припиняє жувати й уважно дивиться на мене. Така реакція мені підходить.

— Алевтина сказала, — знизую плечима.

— Ну… Якщо сказала, значить так і є. А що ти хотів? Щоб вона досі страждала?

— Вона недовго тоді страждала, — не стримуюся від її тону.

— Не смій звинувачувати її в чомусь, — переходить на голосний шепіт. — Ти тут не був і нічого не бачив. Це була не Аля, а тінь. Вона… — нервово ковтає й відпиває вино. —  Інколи я думала, що вона загнеться і не витримає. Знаєш, яке це відчуття — дивитися, як людина добровільно себе знищує? Вона наче жила у минулому, де ви разом, а до реального світу поверталася неохоче і з примусу, знову й знову розбиваючи собі серце, бо тебе тут не було. Ти не маєш права її в чомусь звинувачувати чи судити. Ми дорослі люди. І так, у неї були стосунки. Зараз вона не сама, Кіра витягла її з того стану і повернула бажання радіти життю. Ця дитина просто диво. До речі, я хрещена, — задоволена усмішка з’являється на її вустах.

— Ти сказала були стосунки? Тобто зараз вони не разом?

— Е-м-м, ні, з Іллею вони розійшлися, — вона розуміє, що забрела не туди, але діватись нікуди.  

— Давно? — затамовую подих.

— Я не повинна тобі розповідати, це її життя, у Алі й запитуй.

— Вона не хоче говорити.

— То не мої проблеми.

— Тобто зараз у неї нові стосунки?

— Так, нові, — в очі не дивиться. — Ти чому причепився? У неї що не може бути стосунків? Чи може, ти такий святий, що всі роки був монахом?

— Ні, не був. Та зараз ми говоримо не про мене.

— А може, я хочу про тебе, — намагається змінити тему.

— Я тобі усе розповім, тільки спочатку ти. Скільки вони були разом і чому розійшлися?

— Можна подумати, що ти нічого не знаєш. Ти ж спілкувався з Захаром.

— Так, спочатку ми підтримували зв’язок, але про Алю не говорили.

— О, тема табу?

— Скільки? — терпець уривається. Я все одно дізнаюся, навіть якщо триматиму її тут до ночі.

— Вони не жили разом, Макаре, — обпирається ліктями об стіл й трохи нахиляється вперед.

— Як це не жили? — такої відповіді я не очікував.

— Ти знаєш, дуже просто, Аля кинула його ще до того, як дізналася про вагітність.