Розділ 13 "Питання без відповідей"

Алевтина

В кабінет заходжу без стуку, Макар стоїть обличчям до вікна. Зачиняю двері й сідаю на стілець. Нервую. Відчуваю його гнів, але не на мене. Таке відчуття наче він гнівається на себе і веде внутрішню боротьбу. Вирішив мене звільнити, але не знає як сказати?

— Я сьогодні запізнилася, можу дати пояснення, — починаю говорити, бо така тиша вбиває.

— Як пройшла зустріч з замовником? Все добре?

— Крім того, що я чекала його півтори години, так. Він погодився і навіть суму не намагався зменшити. За два дні я завершу це замовлення, — дивлюся на його широку спину.

— Добре, — розвертається, підходить до шафи й бере теку. За стіл не сідає, підходить до мене. Занадто близько. Обпирається на стіл й подає мені. — Візьмеш це замовлення?

— Е-м-м, — не можу зрозуміти, що від мене хочуть. Я чекала догани, обурення, невдоволення, а він говорить про якесь замовлення.

— Подивися, — киває на теку у моїх руках. Відкриваю, декілька хвилин переглядаю папери, погано розуміючи їх сенс.

— Так, візьму, — все одно зараз дуже важко зосередитися.

— З мовою немає проблем?

— Ні, — хитаю головою.

— Алю, — замовкає й чекає поки подивлюся на нього, а я не можу. Збираю усі свої сили, щоб підняти очі.

— Що? — відчуваю як крутиться голова й стає важко дихати.

— Скільки Кірі років? — слова звучать тихо, він не відпускає мене своїм уважним поглядом. — Їй справді п’ять?

— Так, їй п’ять, Макаре, — ковтаю слова. В горлі пересохло, дуже хочеться води. Розумію чому він запитує, відчуваю як напружується кожен нерв, а серце несамовито колотиться.

— Вчора я дізнався дещо цікаве, — довго дивиться на мене, — ти незаміжня.

— Це не секретна інформація, — знизую плечима, остаточно розгубившись.

— Чому не сказала?

— Навіщо? — голосно ковтаю.

— Ну хоча б для того, щоб вчора я не ставив твоїй дитині дурних запитань.

— Я не знала, що вам доведеться спілкуватися. Дякую, що погуляв з нею. І за ляльку теж, — як не тримаюся, але не можу приховати нервову усмішку.

—  Чому він не займається дитиною? Чому вона говорить, що у неї немає тата?

— Я не хочу про це говорити, — нервово підскакую зі стільця. — Це ніяк не стосується роботи, — міцно стискаю пальцями теку.

— А ти гадаєш, ми можемо говорити тільки про роботу? — робить крок уперед, порушуючи мій особистий простір. Ніздрі ловлять легкий аромат його парфуму. Він інший, ніж сім років тому, але це не змінює моєї реакції на Макара. Вона ніяк не змінилася. За сім років змінилося усе, тільки не моє відношення до нього.

— Я гадаю, що так буде правильно, — промовляю впевнено, але голос тремтить, надто напружена я зараз. — Навіщо згадувати те, що давно минуло?

— Колись нам доведеться поговорити, я хочу знати правду, — заявляє категорично. Краще ти ніколи не дізнався б про мою спробу будувати стосунки з Іллею.

— Це особисте і тебе не стосується, — відчуваю як трусяться губи, але намагаюся витримати його вбивчий погляд.

— Справді? Щасливе життя, насичене емоціями та почуттями? Так ти говорила?

— Так, все вірно, — роблю крок назад.

— Добре, радий за тебе, — складає перед собою руки.

— Я можу йти? Роботи багато.

— Так, йди. Не забудь про вчасне виконання замовлення, — обходить стіл й сідає в крісло. — До речі, ти сьогодні запізнилася, тому затримайся на цей час після роботи, — в його льодяному тоні звучить образа.

— Добре, — збираюся нарешті піти.

— Алевтино, — знову зупиняє. Розвертаюся й бачу на його вустах ледь помітну усмішку. — Ти зовсім не вмієш брехати. Ніколи не вміла, — замовкає й схиляється над паперами. Вилітаю з кабінету, голосно грюкнувши дверима. На звук визирає Тася.

— Він сьогодні не з тієї ноги встав, — шепоче, коли на ватяних ногах підходжу до її кабінету. — Сказав, що агенція це не клуб знайомств, забракувавши мою блузку, — надуває губи, але мені зараз не до неї. Киваю й спускаюся на перший поверх.

— Ну що? — схвильовано запитує Юля, коли повертаюся на своє робоче місце. — Звільнив?

— Ні, нове замовлення дав, — показую теку.

— А злий чому? Кричав за спізнення?

— Не кричав, — відповідаю на автоматі, — але сказав затриматися після роботи на час спізнення.

— Ох і принциповий, — протягує колега, але часу на спілкування у неї немає, тому знову поринає у роботу.  

Я теж сідаю і намагаюся безрезультатно вдатися у сенс нового замовлення, а потім повертаюся до свого поточного і пробую поринути у нього з головою, щоб навіть найменшої спроби не було згадувати про нашу розмову. Все вдома. У мене буде ціла ніч, щоб розкласти всі слова на полички й пошукати їх сенс.

— Дівчата, це я, — зазирає Маша після короткого стуку. — Ви вже чули?

— Про що? — запитуємо в унісон.

— У п’ятницю намічається офісне паті, — широко всміхається, а я, не стримавшись, голосно зітхаю. Тільки цього не вистачало! — На честь відкриття агенції, буде свято для працівників. Круто, правда?

— Дуже, — хмикаю.

— Алі ж дитину з садочка потрібно забрати, — пояснює Юля, розуміючи мою розгубленість по-своєму.

— А, я забула, — хмурить брівки Марія. — Тоді я тебе засмучу, бо сказали, щоб були усі, весь колектив.

— Щось придумаю, — зітхаю голосно, — якщо Макару Євгеновичу більше нічим зайнятися, як влаштовувати вечірки.

— Що одягнете? Я сьогодні після роботи пробіжуся по магазинах.

— Отак прийду, — відхиляюся, вказуючи на свій одяг, а Юля починає усміхатися.

— Та ні, потрібно сукню якусь гарну одягнути, вечірка ж. А так ти не відрізнятимешся від повсякденної Алі.

— Ну, тоді нехай на мене одягнуть святковий ковпачок, щоб я виглядала по-іншому, — починаю дратуватися, а Юлька не стримує сміху.

— Піду до Таськи, запропоную разом сходити ввечері, від вас нічого не доб’єшся, — кидає байдуже і зникає за дверима кабінету.