Розділ 12 "Як він це робить?"

Алевтина

Нарешті все закінчилося! Скільки разів приходила сюди у справі і завжди були якісь проблеми. Виходжу на вулицю й вдихаю прохолодне вечірнє повітря. Мені довелося чекати майже півтори години, поки замовник завершить свої термінові справи і знайде час, щоб обговорити питання реклами. Сидячи на дивані в приймальні, я вже почала сумніватися не тільки в своїй стресостійкості, але й бажанні щось йому пропонувати. Сама себе покарала за ініціативу. Терпіти не можу, коли так безвідповідально ставляться до своїх обіцянок. Мало того, що я сьогодні не обідала, так ще й Макару довелося гуляти з Кірою, а Аня досі сидить у нас.

Йду на маршрутку і їду додому, сил і бажання заходити до магазину немає. Сьогодні доїмо, що маємо, а вже завтра буду готувати. Ноги гудуть, голова теж. Таких шалених днів у мене не було давно. Найбільше хвилювання викликала прогулянка Макара з Кірою. Мені не хотілося його напружувати і знайомити їх теж. Я боялася, що він може сказати щось неприємне, образити. Дуже хочу дізнатися як все пройшло і страшенно хвилююся.

Відчиняю двері, у квартирі тиша, з кімнати Кіри долинає тьмяне світло нічника. На годиннику восьма вечора. Невже Кіруся заснула?

— Привіт, — виходить Аня, — я ледве сама не задрімала.

— Доня спить?

— Так, сиділа куняла, то я її швиденько вклала. Набігалася, ми ще гуляли у дворі доволі довго.

— Все добре? Ну… З Макаром. Вона не була засмученою?

— Засмученою? — дивується подруга. — Йди на кухню, я тобі зараз щось покажу, — знову зникає у кімнаті Кіри.

На кухні апетитні аромати смаженої картоплі. Мию руки й хапаю пальцями один шматочок. М-м-м, смакота.

— Я така голодна, — беру ще один, коли заходить Аня. — Дякую тобі дуже. Не уявляєш, як виручила мене сьогодні.

— І не тільки я, так? — протягує подруга. — До речі, у Каті нова зачіска, — виставляє перед собою ляльку.

— О, ти обрізала той клубок? Поняття не маю, як вона його заплутала, потрібно мати талант, щоб з нової ляльки за один вечір зробити опудало.  

— Не я, а перукар, — широко усміхається Аня.

— Тобто? — хапаю ще один шматочок і дістаю тарілку.

— Вони з Макаром ходили до перукарні, щоб постригти ляльку, — не витримує і починає сміятися.

— Це жарт? Кіра просто вигадала, у неї останнім часом фантазія працює на відмінно.

— Та вона усю дорогу мені щебетала про доброго дядю, який зводив її й Катю до перукарні. Я ледь не лопнула зі сміху, — не може зупинитися.

— Не можу повірити, — теж починаю сміятися. — Як соромно, — закриваю очі долонею.

— Ой, що з ним станеться? Потренувала його трішки наша кізочка. Переживе.

— Ох і день, — сідаю за стіл й витягаю ноги від втоми.

— Не кажи. Добре, що сьогодні у нас був невеликий бенкет після якого всіх розпустили по домівках і я змогла забрати Кіру.

— Дякую, Ань.

— Припини дякувати, бо ображуся. Я пішла, завтра треба раніше вийти.

— Може, переночуєш у нас?

— Ні, поїду на таксі. Обов’язково поїж, бувай.

— Бувай. Напишеш, як доїхала.

— Окей, — протягує і виходить з квартири. Зачиняю двері, зазираю до Кіри й повертаюся на кухню. Беру ляльку й притискаю до своїх грудей. Ох, Макаре…

Навіщо ти знову з’явився у моєму житті? Навіщо розбурхуєш старі рани? Хоча, сьогодні я сама до нього прийшла, бо не мала іншого виходу. З нього вийшов суворий керівник, який бажає все контролювати. А колись ми були зовсім іншими. Безтурботними. Інколи, дивлячись на нічне місто, я згадую свій найщасливіший період у житті. Як начебто дивлюся улюблений фільм, тисячу разів прокручуючи його у своїй пам’яті. У ньому ми такі юні і щасливі, цілуємося, тримаємося за руки, кохаємо до божевілля. В ньому ми постійно разом. Як часто за ці сім років я уявляла нас разом! І шкодувала, що прийняла тоді таке рішення… Мабуть, багато людей мріють повернути час, щоб виправити помилки, але, на жаль, це неможливо. До того ж якби не ця помилка, я не мала б свого найціннішого скарбу — донечки. Життя продовжується, а свій улюблений фільм я і далі зможу дивитися у тяжкі життєві хвилини. Він зігріває душу і нагадує, що кохання все-таки існує. Як і біль від розчарування…

Зранку дізнаюся з інтернету, що в районі садочка воду увімкнули, тому готую сніданок і буджу Кіру. На диво, вона навіть не бурчить, їсть молочну кашу і спокійно одягається. Допомагаю зібратися їй, прибираю на кухні й біжу одягатися у свою кімнату. Чому зранку так швидко летить час? Я нічого не встигаю.

Одягаю білизну, дістаю штани та светр, бо на вулиці ще доволі прохолодно, а потім зупиняюся, відкладаю одяг і дивлюся на себе в дзеркало. Давно не купувала собі такої білизни. Минулого разу, коли ходили з Анею по магазинах, в мене вселився якийсь шопоголік. Я купила два комплекти білизни, сукню, дві блузки і спідницю. Дуже сподобалися ще й штани, але пожаліла грошей і купила на них сукню для Кіри. Не дарма витратила стільки грошей, мені дуже подобається, як ця білизна сидить. В ній я навіть відчуваю себе по-іншому. Одягнути на неї звичайний светр буде злочином. Відкладаю приготований одяг й дістаю свої обновки. Це зовсім інше діло. Ніжно-бузкова блузка чудово пасує до чорної завуженої спідниці. У ній, звісно, швидко не побігаєш, але заради такого вигляду можна й раніше вийти. Розчісую волосся, заплітаю його й збираю шпилькою. Роблю макіяж і знаходжу в косметичці помаду. Надягаю навіть ланцюжок, який вже давно не носила. Дві краплі парфумів і я готова виходити.

— Доню, час бігти, — гукаю й знімаю її куртку з вішака.

— Мамо! Яка ти гарна, — дивиться на мене, наче вперше бачить.

— Дякую, ти теж, — усміхаюся їй.

— Сьогодні ти знову будеш довго працювати, а я гулятиму з Макаром?

— Ні, сьогодні я заберу тебе з садочка, як завжди, і ми вдвох підемо додому.

— Мені сподобалося з ним гуляти, він добрий.

— Так, добрий, — допомагаю їй одягнути куртку. Принаймні мені хочеться так думати. Макар змінився, і це не стосується зовнішності. Навіть коли ми стоїмо поряд, здається таким далеким, недосяжним…