Розділ 10 "Халепа"

Алевтина

— Добре, — пищу розгублено. — Все добре, — змушена розвернутися до нього обличчям. — А у вас… у тебе? — все виглядає так по дурному, я не знаю як себе поводити.

— Ти працюєш тут два роки, а до того де була? — він дивиться на мене, а я не можу.

— У декретній відпустці. Це моя перша робота, — відповідаю тихо.

— Все сталося як ти й хотіла? Мрії здійснились? Робота за улюбленою професією, сім’я, діти…

— Ну, можна і так сказати, — ледве промовляю. Навіть на відстані відчувається його негатив і роздратування. — Сподіваюся, в тебе теж усе гаразд? — кидаю на нього швидкий погляд.

— Так, — трохи підвищує голос. — Знаєш, добре, що тоді все так вийшло. Кожен з нас досяг того про що мріяв.

— Згодна, — намагаюся говорити так, щоб голос не тремтів. — Я піду, багато роботи.

— Повідомиш, яке рішення приймете з замовником.

— Добре, — розвертаюся й швидко виходжу з кабінету. В грудях так болить від його слів, стара рана знову відкрилася й заважає нормально вдихати повітря. Я не маю стільки сил, щоб удавати байдужість. Не вмію терпіти біль і усміхатися. Добре, що тоді так сталося… Значить я зробила правильний вибір, прийняла корисне для Макара рішення. Тільки ж чому мені так болить?

— Ой, я навіть питати нічого не буду, — говорить Юля, коли повертаюся до кабінету.

— Не так катастрофічно, як гадаєш, — сідаю на своє місце й відкриваю блокнот, щоб знайти номер замовника.

— Чому ж тоді так довго?

— Обговорили деякі питання стосовно замовлення. У мене з’явилася гарна ідея, хочу зустрітися з замовником. А якщо тепер потрібно усе повідомляти Макару Євгеновичу, довелося порадитися, — про те, що я хвилин десять стояла на вулиці й приходила до тями не розповідаю.

— Схоже, я сьогодні тут ночувати буду, щоб встигнути до завтра, — бурчить Юля і більше нічого не питає, повертаючись до своїх справ.

До кінця робочого дня не можу налаштуватися на працю, постійно повертаюся думками до розмови з Макаром. Щем, який, як я гадала, минув, знову зі мною. Він супроводжував мене дуже довгий час і зараз наче повернувся на своє законне місце й міцно стиснув все в районі грудної клітини. Я повинна радіти, що у нього все вдалося. Він має те, про що мріяв. Страждання були не даремними.

Коли годинникова стрілка показує шосту годину, вимикаю всі пристрої, одягаю куртку і поки Юля бурчить на нове керівництво та його забаганки, прощаюся й вискакую з кабінету. В мене графік, у садочку чекає моє мишенятко. Тільки поряд з нею всі думки розвіюються, зникають проблеми й наступає спокій.

— Алевтино Юріївно, добрий вечір, — вітається вихователька, коли заходжу до групи.

— Добрий, Галино Віталіївно.

— Я хотіла з вами поговорити, — говорить тихо.

— Про що? Я вас уважно слухаю, — напружуюсь.

— У вас все добре вдома?

— Так, а чому ви питаєте? — починаю хвилюватися.

— Ми сьогодні з дітками малювали, а потім вони розповідали щось про свої малюночки.

— Кіра не дуже любить малювати, — не можу зрозуміти до чого веде вихователька.

— Вона намалювала тата, — шокує мене відповіддю. — Почала розповідати і розплакалася.

— Тата? — я настільки шокована, що не маю слів для відповіді. Один єдиний раз Кіра запитувала про тата і більше не згадувала. Не розумію чому згадала сьогодні.

— Тому я й подумала, що вдома якісь негаразди. Хотіла поговорити з нею, але Кіра відмовилася ділитися своїми хвилюваннями.

— Вдома у нас все як завжди, ніяких сторонніх людей. Оскільки вона ніколи не бачила свого тата, дуже дивно, що дійшло до сліз. Дякую, що розповіли, я обов’язково з нею поговорю.

Заходжу до групи, збираю свою, не дуже радісну, дитину і всю дорогу додому думаю про майбутню розмову. Ми трохи гуляємо у дворі будинку, а коли підіймаємося до квартири вона поводить себе як завжди. Нічого не говорить про поганий настрій чи якісь хвилювання. Ми вечеряємо, дивимося мультик і читаємо книгу про відважне кошеня.

— Воно дуже схоже на кошенятко, що живе на вулиці, — тицяє пальчиком на картинку в книжечці.

— Так, схоже.

— Значить воно теж таке відважне? — дивиться на мене своїми чистими, наївними оченятами.

— Думаю, так. Коли підросте нічого не боятиметься, — бачу, що моя відповідь її влаштовує. Біля під’їзду жила кішка з кошенятами, а тиждень тому вона кудись зникла і залишилося тільки одне кошеня. Кіра постійно біля нього крутиться і вже декілька разів натякала, що хоче забрати додому. А мені тільки кошеняти не вистачало. Дивно, що сьогодні у садочку вона заговорила про тата, а не про кошеня, яке не виходить їй з думок.

— Що ви робили сьогодні у садочку?

— Писали, рахували, гралися, — потягається й обіймає мене за шию своїми рученятами, — малювали.

— Що малювали?

— Багато різних малюнків.

— А що намалювала ти?

— Тата, — говорить тихо.

— А чому саме тата, доню? — гладжу її по спинці.

— Бо мені теж захотілося піти з ним на гойдалку.

— А хто ходив? — тепер розумію, що сталося.

— Костя розповідав, що ходив з татом гуляти. А коли я сказала, що в мене немає тата Костя почав сміятися. Сказав, що тато мене не любить якщо не приходить.

— І ти засмутилася?

— Угу, — мугиче мені у футболку.

— І плакала?

— Так.

— Моя маленька донечко, я ж тобі говорила, що тато був змушений поїхати. Це не значить, що він тебе не любить, просто так сталося.

— Ми маємо бути сильними, — говорить моя крихітка, дивиться на мене сонними оченятами, а я ледве стримуюся, щоб не пустити сльозу.

— Так, Кірочко, маємо, — пригортаю її до себе і невдовзі вона засинає. Вкриваю її, підтискаю краї, залишаю горіти нічник і тихо виходжу з кімнати.

Важкий день, а остання розмова повністю виснажила емоційно. Я знала, що колись вона почне ставити такі питання, готувалася, читала поради психологів, але це насправді важко. Як пояснити маленькій дитині чому її не любить тато? Чому він жодного разу не поцікавився чи народилася взагалі його дитина? Чи є у неї житло, їжа, одяг. Ніколи цього не розуміла й не зрозумію. Вважаю таких чоловіків боягузами.