Розділ 5 "Новий директор"

Алевтина

— Грр, — замість привітання в слухавці чується щось схоже на гарчання. Я й сама зараз у такому стані, що нічого нормального сказати не можу. Цілий день просиділа за столом й порожнім поглядом дивилася в монітор. Досі не можу прийняти той факт, що Макар повернувся й купив «Ідейку».

— Алло? — відхиляю телефон від вуха, щоб перевірити чи правильний номер набрала.

— Дістав мене до припадків скаженства! — голосно говорить Аня. — Алю, я більше не можу. Хочу звільнитися!

— Ти серйозно?

— У мене немає такого запасу нервів, щоб мовчки сидіти і кивати. Постійно стримуюся, щоб не відповісти. — Пів року тому в їхній аудиторській компанії змінилося керівництво і відтоді вона постійно скаржиться. — Я або зіп’юся, або збожеволію, але обидва варіанти мені не підходять, — голосно зітхає.

— Ти досі на роботі? — дивлюся на годинника, вона мала звільнитися ще півтори  години тому.

— Так. І сидітиму поки бридке чудовисько не залишить своє робоче місце. Він чекає від мене оновленого звіту, який я навіть не подумаю переробляти, бо все в ньому ідеально.

— Приїжджай сьогодні до нас, — мені терміново потрібно з нею обговорити сьогоднішню подію.

— Так середа ж. Теж важкий день?

— Важкий. Навіть не уявляєш наскільки, — зітхаю і пришвидшую кроки, щоб перебігти дорогу.

— Розкажеш?

— Так. Обов’язково, але це не телефонна розмова. Вино куплю, хоча мені зараз чогось міцнішого хочеться.

— Ого, подруго! Погані справи, а я тут жаліюся. Добре, чекай на мене, постараюся не дуже пізно.

— Відключаюся, прийшла до садочка, — відхиляю виклик і заходжу, щоб забрати доню.

Вона така задоволена після сьогоднішнього виступу, цілу дорогу щебече й ділиться враженнями. А я постійно відволікаюся на свої думки, згадуючи розмову з Макаром. Не розумію як таке могло статися. Чому саме зараз? Я стільки років мріяла його побачити, а коли відпустила, він ось так просто з’являється і все руйнує. Мало мені головно болю від його появи, так ще й роботу доведеться шукати.

— Мамо. Мамо, ти мене чуєш? — смикає за руку доня. — Можна? — показує на шоколадки.

— Так, люба, яку тобі взяти?

— Яйце, — сама обирає собі смаколик. — Ти засмучена? — уважно дивиться на мене.

— Ні, все гаразд, просто втомилася, — прямую далі супермаркетом і згадую, що ще потрібно купити. В голові суцільна плутанина. Те про що я думала зранку, зараз навіть не згадується.

— Багато роботи? — цікавиться моя турботлива доня.

— Так. Новий директор, — досі не вірю, що це Макар. Яке дивне життя. Я стільки років страждала через розрив наших стосунків, а зараз тримаю за руку ту, хто витягнув мене з затяжної депресії. Кіра навчила мене заново жити, радіти й позитивно дивитися на світ.

— Він на вас кричить? — протягує засмучено.

— Що? О, ні-ні, не хвилюйся, — усміхаюся до неї. — Він… Насправді він хороший.  Запечену рибку будемо? — хапаю кульок, щоб взяти кілька рибин. — До нас Аня сьогодні прийде, — відволікаю її. Навіщо я взагалі розповідаю таке дитині? Ще не вистачало, щоб вона хвилювалася, що на її маму кричать на роботі. Вона в мене дуже вразлива дівчинка.

Перед тим як повернутися додому, заходимо до дитячого магазину і Кіра отримує в подарунок ляльку на честь її першого сольного виступу на сцені. Пишаюся своєю дитиною. І нехай це коротка пісенька, але материнське серце радіє першим досягненням.

Не поспішаючи повертаємося додому. Кіра возиться поряд, зі своєю новою лялькою, а я готую рибу запікатися. Коли вона поруч і щось бубнить собі під носика, мені спокійно. Немає проблем, які необхідно терміново вирішити, платежів, які давно потрібно було здійснити, роботи, де взагалі коїться незрозуміло що. І байдуже, що сьогодні моє серце змінило свій ритм, я не дозволю йому знову опинитися у руках Макара. Все в минулому, я рухаюся далі й ніколи не повернуся до того стану.

— Мамо, Аня дзвонить, — Кіра хапає мій телефон й натискає на відповідь. — Алло, — протягує смішно, — ти прийшла? — Мовчки слухає і біжить відчиняти двері.

— Привіт! — веселий писк змушує усміхнутися. Вона обожнює, коли приходять гості. А коли ми збираємося усі разом, Кіра світиться від щастя, бо вся увага прикута до неї.

— Моя маленька кізочка, — радісно говорить Аня. — Як же я скучила за тобою. Ой, як ти виросла, — удавано дивується подруга на всю квартиру, а мала сміється.

— Я сьогодні виступала на сцені, а у мами новий директор, — викладає все одразу.

— Директор? Коли підростеш, я тобі обов’язково розповім, що мені хочеться зробити тому директору.

— Розкажи, — просить мала.

— Твоя дитяча психіка цього не витримає.

— В мене немає психіки, — знаходить, що сказати Кіра.

— І це найкраща новина за сьогодні. Привіт, — Аня з’являється на порозі кухні.

— Привіт, — вітаюся й ставлю рибу в духовку. — Відпустили?

— Та де там? Дочекалася поки цей, — затинається й звертає погляд на Кіру, — директор піде додому і сама змоталася.

— Це Катя, — показує доня свою нову ляльку.  

— Щось твоя Катя така ж замучена як і я, — хмикає Аня й сідає на стілець.

— Зараз я її переодягну, — зривається з місця мала і через секунду хряпають двері її кімнати.

— Ань, все так погано? — подруга й справді виглядає втомленою і засмученою.

— Ти тільки чула б той скандал, — хитає головою. — Я не витримала і сказала все, що думаю про нього. Можеш привітати, я тепер теж шукаю роботу, — хмикає. — Наливай, будемо святкувати.

— Зараз, риба запечеться й сядемо вечеряти. Ще пюре вариться. Мий руки, можеш душ прийняти.

— Угу, сходжу. Змию з себе цей скажений день. Я там цукерки принесла і фрукти для Кіри.

— Вона ще з минулого разу не з’їла. Дякую.

— А відео її виступу є? — розвертається на порозі.

— Так, — усміхаюся, — потім покажу.

Чомусь зараз згадується той момент, коли Кіра захворіла і мама не могла приїхати, бо працювала. Я тоді так хвилювалася, що боялася задрімати навіть на кілька хвилин, постійно сиділа біля неї й чекала поки впаде температура. Аня в той час тільки влаштувалася на роботу, ми рідко бачилися, але почувши про застуду Кіри вона відпросилася й прилетіла мені допомагати. Пам’ятаю як я розплакалася й дякувала їй. Я багато чим зобов’язана подрузі. Може, ризикнути й поговорити з її керівником? Гірше все одно вже не вийде зробити, а маленька надія, що допоможу все-таки є.