Розділ 3 "Він"

Алевтина

— Мамо, ти ж прийдеш, так? — запитує доня, дивлячись на мене очима, повними благання.

— Звісно, прийду. Ти хвилюєшся? — присідаю й розстібаю її пуховик.

— Хочу, щоб ти не запізнилася, — не зізнається, але я й так чудово знаю. Сьогодні вона вперше буде співати перед такою великою аудиторією.

— Не запізнюся. Ось побачиш, прийду вчасно й буду плескати тобі голосніше за всіх, — вона усміхається, задоволена моєю відповіддю. Цілую її солодку щічку й поспішаю на роботу.

Як на зло, сьогодні купа справ, ще й у садочку свято, відкриття нового корпусу після ремонту. Я просто не можу цього пропустити. Знаю, що вони готували святкову програму, я маю побачити перший сольний виступ своєї пташечки.

 Ще й новий хазяїн фірми ніяк не з’явиться. Обіцяний понеділок давно минув, за ним вівторок і я дуже сподіваюся, що в середу, тобто сьогодні, він теж не приїде. Не може ж трапитися мені така халепа? Ні! Бо я в будь-якому випадку піду на свято.

Та мої надії тануть тільки-но підходжу до будівлі офісу. Не знаю чому, але відчувається напруга. Відчиняю двері, проходжу до стійки й бачу перелякані очі Маші. Офісом розноситься гул, наче гудуть бджоли у вулику. Та тут ніколи не було так голосно. Машка вся заклопотана, тому не чіпаю її, а проходжу до кабінету. На днях Тасю переселили туди, де вона й повинна бути — в окремий кабінет на другому поверсі, тому у нас з Юлею знову спокійно.

— Привіт, — кидаю сумку у крісло й проходжу, щоб заварити чаю, зранку взагалі не встигла поснідати.

— Як настрій? — запитує Юля. — Чула, що бос вже на місці? Нарешті, бо мене цей ремонт вже вимотав більше, ніж його очікування.

— Здогадуюсь. Такого шуму в нас не було жодного разу. Всі удають, що активно працюють.

— Ага, я коли увійшла ледь не впала на місці. Машка забігла буквально переді мною, а коли я підійшла до стійки, активно щось друкувала на вимкнутому ноутбуці, — починає сміятися і я теж не можу стримати усмішку.

— У мене сьогодні завал. Повний, — зізнаюся колезі.

— Чекай, ще до боса не ходили. Але може нас не викличуть? Ми ж так гарно працюємо, — досі не може зупинити сміх. — Щось я сьогодні надто весела, хоч би не до звільнення. То що в тебе? А свято? От же ж…

— Так, свято. І я просто зобов’язана на нього піти. Ти ж розумієш.

— Я прикрию, наскільки це буде можливим, — знаю, що їй можна довіряти, тому дякую й починаю працювати. Так сказати, підтримую загальний запал колег.

Працюємо до самого обіду, ніхто до нас не заходить і нікуди не викликає. Єдина новина за пів дня — Віра Володимирівна з самого ранку знаходиться на другому поверсі, де тепер буде кабінет директора. Новину принесла Маша, випила у нас чаю і швидко зникла. Як би я не хвилювалася стосовно роботи, але потрібно бігти на святковий концерт. На годиннику час обідньої перерви. Може, нове керівництво зробить інший графік, але поки нам про це не оголосили.

— Юль, я побіжу. Постараюся недовго, — хапаю сумку, накидаю куртку й, після кивка колеги, виходжу з кабінету. Мовчки проходжу повз Машу й стартую з місця тільки-но виходжу за двері. Добре, що я навчилася швидко ходити, свято ось-ось почнеться. Зазираю в групу, бачу свою красуню у вбранні ромашки на честь назви садочка й допомагаю вкласти волосся.  Вона така щаслива, що заради цього я не боюся навіть втратити роботу. Цілу годину проводжу у садочку, а потім на емоціях повертаюся на роботу. Трохи нервую, але дуже сподіваюся, що все минеться. Юля ж не дзвонила, значить усе добре.

— Алю, тебе шукали, — одразу заявляє Маша, розвіюючи мої надії.

— Хто? — хоча можна й не запитувати.

— Віра Володимирівна.

— Дякую, — я відчувала, що так буде, але ні про що не шкодую. Вини немає. Чому вони зранку мене не шукали, а в законну обідню перерву? Поспішаю до кабінету, щоб зняти верхній одяг й залишити сумку.

— Юль, ну ти уявляєш? — заходжу й швидко знімаю куртку, перериваючи її розмову телефоном.

— Алю, біжи на другий поверх, бо буде біда, — відхиляє телефон від вуха. — І губи нафарбуй, там такий екземпляр, — закочує очі й підіймає догори вказівного пальця.

 — Обійдеться, — поправляю волосся й вилітаю з кабінету. Добре, що в мене семирічний імунітет на будь-яких екземплярів. У моїй сумці навіть помади немає, тільки прозорий дитячий бальзам для губ.

Підіймаюся на другий поверх, зупиняюся біля кабінету генерального й кілька секунд заспокоюю дихання. Тільки збираюся постукати, як з кабінету виходить Віра Володимирівна.

— Алю, я тебе шукала, зараз краще не вештатись, а перечекати, — шепоче майже нечутно, закривши за собою двері. — Ти заходь, я зараз прийду, — швидко віддаляється й звертає на сходинки. Непоганий тут зробили ремонт, наче інший офіс. Цікаво, і на першому поверсі так зроблять, чи звичайні працівники не заслужили? Вибору не маю, голосно стукаю й відчиняю двері.

— Можна? — натикаюся очима на спину чоловіка, але від мого питання він різко розвертається й прибиває мої ноги до підлоги поглядом сіро-синіх, таких рідних і водночас чужих очей.  Як начебто в одну мить я опинилася в минулому. Або заснула, чи, на крайній випадок, збожеволіла. Цього не може бути насправді, так не буває. Може, я перебігала дорогу, мене збив автомобіль і зараз знаходжуся між життям та смертю? Принаймні відчуття саме такі.

— Аля? — голос Макара нагадує, що в мене в грудях досі є рана, вона нікуди не зникла навіть через сім років. Але зник дар мови, я хочу привітатися, але не виходить. Язик прилип до піднебення й відмовляється слухатися. Він такий… — Що ти тут робиш? — бачу, що він теж шокований.

— А ти? — це все, на що я спроможна зараз. І голос такий, наче я палила всі ці роки й пила безпробудно. Ззаду відчиняються двері й змушують мене відійти, щоб пропустити Віру Володимирівну.

— Макаре Євгеновичу, знайшлася наш менеджер, — вона заходить і, як ні в чому не бувало, сідає на стілець. Я ж так і стою, відчуваючи себе не дуже добре.