Розділ 2 "В очікуванні"

Алевтина

— А що робити вам? Потрібно ж жити за щось, поки вони будуть вирішувати свої питання, — обурюється Аня в слухавку.

— Нас поки не виганяють, але нове керівництво буде проводити свою фільтраційну роботу, коли прибуде.

— Звідки прибуде?

— Та хто його знає. Нам про це не розповідають.

— Ну хоч так.

— Знаєш, Ань, мені здається, розженуть нас усіх, — ділюся своїми думками й швидко перебігаю дорогу, поки горить зелене світло на світлофорі.

— Про твій песимізм я знаю давно, тому навіть не дивуюся. Ти де зараз?

— По Кірочку біжу, затрималася на роботі. Прийдеш сьогодні?

— Так, але не знаю о котрій, у мене повний завал. Бос на місці, сидить як сич цілий день, тільки зиркає на всіх. Дістав!

— Навіть боюся уявити, хто буде в нас, — голосно зітхаю. — Все, бувай, я прибігла. Чекатиму тебе, можеш навіть з ночівлею, зранку виспишся, ми з Кірою поїдемо до батьків.

— Окей, пропозиція приймається, до зустрічі, — вона відхиляє виклик, а я заходжу до групи.

— Мамо! — моє сонце одразу помічає мене й налітає з обіймами. У п’ятницю майже всіх діток забрали раніше, а я завжди приходжу в числі останніх.

— Привіт, сонечко, — чмокаю її в світлу маківку й вітаюся з вихователькою. Одягаю доню й виходимо на вулицю. Спочатку за графіком заходимо в супермаркет, а потім з повним пакетом повертаємося додому.

— Мамо, а Аня прийде? — запитує Кіра, підіймаючи на мене блакитні оченята.

— Так, обіцяла прийти, але пізно. Доведеться вечеряти без неї.

— Я чекатиму, спати лягати не буду, — заявляє серйозно, викликаючи на моїх вустах усмішку.

Навіть доня звикла до наших посиденьок щоп’ятниці. Коли Кірі було два роки ми переїхали у квартиру, що лишилася від бабусі. Я хотіла самостійності, бо не дуже ладила з мамою, у нас було різне бачення стосовно виховання моєї дитини. Деякий час батьки були проти моєї ідеї, але потім навіть допомогли зробити ремонт й переїхати. Тут я записала Кірочку до садочка і знайшла роботу. Інколи батьки забирають внучку на вихідні, бо в будні працюють. Вони люблять її й стосунки у нас гарні, але дорослі діти мають жити окремо, тим паче коли є вільна квартира.

 Нам зручно удвох. Інколи важко, я не все встигаю робити вдома, не маю достатньо часу, щоб відпочити, але все це компенсується щасливою й забезпеченою дитиною. Раніше я отримувала доволі гарну зарплатню, тому могла дозволити собі навіть відкласти. Дуже сподіваюся, що теперішні труднощі будуть короткочасними і шукати нову роботу не доведеться. Зрештою, всі якось підлаштовуються під керівництво. Он у Ані деспот замість директора, але вона терпить, бо є заради чого. Гадаю, що теж зможу, принаймні постараюся.

— Фух, оце ми накупили. Стільки всього, — протягує Кіра, зазираючи до пакета, поки я знімаю куртку. Спершу вона забирає свої солодощі, а потім допомагає викладати інші продукти. — Що будемо готувати? — її серйозний вираз дуже смішить.

— У нас є запечена курочка й каша. Підходить?

— Угу.

— Зараз підігрію, — відставляю усі справи й готую доні вечеряти. Поки вона їсть, закінчую викладати продукти в холодильник і переодягаюся у домашній одяг. Потім ми проводимо разом час, Кіра дивиться мультик, а я відпочиваю біля неї на дивані. Далі купаю її й читаю чергову казку. Коли дзвонить Аня, моя маленька вже спить, а я саме вилажу з душу. 

— Привіт, — відчиняю подрузі. — Не кричи, — одразу попереджаю, виставивши перед собою долоню, — Кіра спить. Ти чому така розлючена?

— Козел! — голосно шепоче й пролітає повз мене на кухню. Виставляє з пакета пляшку вина, шоколад, сир, фрукти й улюблене печиво Кіри. — Задовбав! — вигукує й закриває рота долонею. — Дістав мене до печінок, — переходить на голосний шепіт. — Всі розійшлися, а мені не можна. Ти уявляєш? Він мене так бісить, що руки чешуться придушити, — показує руками з якою насолодою вона це могла б зробити.

— Не лякай, бо я починаю уявляти, що у нас буде такий самий монстр.

— Не можу, втомилася так, що зараз з ніг впаду. Тричі я ходила до нього, щоб підписати папери. Тричі! — підіймає догори три пальці. Потім хапає пляшку вина й починає її відкорковувати. Подаю їй штопор й ставлю келихи на стіл. Нічого не кажу, бо знаю Аню, їй не потрібна допомога, вона повинна заспокоїтися.

— Давай, щоб в житті не траплялися такі козли, — наливає вино й підіймає келих. П’є великими ковтками і кладе цукерку до рота. — Голодна, як бродячий пес, за цілий день не вискочила навіть чаю попити. Мені його пика вже отут сидить, — проводить ребром долоні по горлу.

— Такий гидкий? Ти ж казала, що він симпатичний. Чи я щось плутаю?

— Симпатичним він був, коли я влаштовувалася на роботу, а зараз нестерпний. Якби не класна зарплата, я вже втекла б кудись в інше місце.

 — Де ж його знайти? — дістаю з холодильника запечену шматками курку з овочами й підігріваю для Ані. Ставлю перед нею, нарізаю апельсини, сир, й викладаю цукерки у вазочку. Йду перевіряти як там доня і тільки потім сідаю навпроти подруги й видихаю.

— Вам взагалі нічого не говорять? Що за фрукт той новий бос?

— Ні, ніхто нічого не знає, але агенцією ширяться не дуже гарні плітки. Багато хто шукає роботу, Тася теж щось придивилася і тільки ми з Юлею сидимо на попі рівно, — тиждень минув, як Степанович повідомив прикру новину, і відтоді жодних звісток.

— Ну й сидіть, — знову наливає й невдоволено зиркає на мій майже повний келих. — От дізнаєшся, що до чого, тоді й шукатимеш. Коли прибуде начальство?

— В понеділок, — зітхаю, а всередині розливається хвилювання. Я боюся втратити роботу, знайти нову не легко. Та ще й так близько від садочка Кіри і домівки. — Ремонт роблять, другий поверх готують. Вдень нові меблі привезли, сказали, що до понеділка все буде готово. Не розумію, коли вони встигнуть. Тиждень тому нам тільки повідомили і все зробили за цей час.

— Серйозна контора. Давай, — підіймає келих, — щоб все було гаразд.