Розділ 1 "Мусимо бути сильними"

Березень 2020 рік

Алевтина

Кожного ранку повторюється одне й те ж — я мчу на роботу швидше за вітер, бо спізнююся. На трамвай знову не встигаю, він їде перед моїм носом, тому перебігаю дорогу й сідаю на маршрутку. Скільки разів говорила собі, що потрібно раніше прокидатися, але поки зроблю ввечері усі домашні справи і вляжуся спати, часу на сон лишається зовсім мало. Будильник дзвонить декілька разів перед тим, як остаточно мене розбудить, а потім починається стандартна вистава від Кіри, бо їй так само не хочеться у садочок, як мені на роботу. Але ми мусимо бути сильними, це я говорю їй кожного ранку.

Їхати мені недовго, всього кілька зупинок, якби був час можна й пішки прогулятися. Виходжу й прямую до будівлі в якій знаходиться рекламна агенція, де я працюю вже два роки. Погода сира, небо затягнуте дощовими хмарами, легка куртка не рятує від холодного вітру, він пронизує наскрізь. Потрібно було одягнути пуховик, але він так набрид за цілу зиму, що сил немає на нього дивитися. Хочеться весни, сонячної і теплої. Люблю коли все зеленіє й розквітає. А голі дерева й мокрий асфальт настрою не додають.

— Привіт, Машо, — вітаюся з адміністраторкою. — Рада тебе бачити, — кажу щиро.

— Привіт-привіт, Алю. Не повіриш, але я сама рада себе тут бачити. Таке відчуття, що вишу на волосинці, шкірою відчуваю, недовго, — говорить засмучено.

— Все так погано? — підходжу до її стійки й розстібаю куртку. — Може залишать? Ти ж єдиний адміністратор на всю агенцію, вже всіх, кого можна, прибрали давно.

— Я чула, — шепоче, дивлячись по сторонах, обпирається на стійку й нахиляється до мене ближче, — що незабаром нам усім доведеться шукати роботу, тому раніше чи пізніше великої ролі немає.

— Не лякай, Маш, — знімаю куртку й вішаю на руку. — Мені аж ніяк не можна зараз залишитися без роботи.

— А мені? Всім не можна, але ти ж бачиш, що відбувається.

— Так, бачу, — промовляю засмучено. — Добре, піду працювати, поки є де, — кидаю розгублено й поспішаю до рекламного відділу.

Смішно сказати, що з цілого відділу нас залишилося три особи, всіх інших скоротили. Зігнали нас в один невеликий кабінет й завалили роботою. Хоча, останнім часом замовлень все менше, а зарплата, відповідно, все нижче. Зараз нас настільки мало, що другий поверх готують до здачі в оренду. Весь колектив колись великої і успішної рекламної агенції зараз вміщається на одному поверсі. А якщо комусь тісно і щось не подобається, ніхто нікого не тримає. Зараз це модно — роботодавці не надто цінують своїх працівників.

— Привіт, дів… О, а де Тася? — в кабінеті одна Юля.

— Привіт, у боса, — бурчить дівчина, помішуючи ранкову каву.

— Ох, з самого ранку напруження.

— Не те слово, тільки-но прийшов одразу погукав до себе. Петрівна сказала, що сьогодні буде якесь важливе оголошення.

— Сумніваюся, що воно буде радісним.

— Угу, я теж, — відпиває каву, кривиться й додає ще ложку цукру. — Прямо шкірою відчуваю, аж волосся дибки стає, — показує руку відкочуючи рукав светра. — Каву роби, чайник гарячий, — відходить від столу ще однієї колеги, яка зараз на лікарняному. За її відсутності ми розташували на столі чайник й печиво.  

— Я на нервах не можу нічого їсти, — жаліюсь, але висуваю шухлядку в столі й дістаю звідти пакетик кавового напою. Міцну каву я не дуже люблю, чай закінчився ще два дні тому, а я все забуваю купити. Беру чашку й роблю трішки, щоб зігрітися. Сідаю за стіл, вмикаю комп’ютер й запускаю необхідні програми.

— Та сказали б вже чи що! Нервів не вистачає чекати, — не стримує себе Юля.

— Невже нас одразу розженуть? А два тижні і все таке? — теж відпиваю свій напій.

— Та кому ми потрібні? Якщо він закриває фірму… Хоч би зарплату видали, — зітхає, а потім помічає моє кисле обличчя. — Відставити паніку! Ми все вирішимо, без роботи не залишимося. Та таких відмінних спеціалістів і крутіші фірми заберуть, — Юлька серед нас трьох найбільша оптимістка. Але коли ти живеш сама, можна не хвилюватися, а в мене дитина, мені без роботи нікуди.

— Божевільня якась, — вривається до кабінету Тася й дефілює до свого столу. Її запхали до нас помилково і вона тепер змушена сидіти в тиші, бо у нас не так багато часу на плітки. — Привіт, Аль, знову темні кола під очима, — накидає шаль на свою тонку блузку й сідає за стіл. Коли тільки встигає все помічати?

— Не виспалася, пізно лягаю. Що там у Степановича? — ставлю питання раніше Юлі.

— Як вам сказати? Лагідно  і ввічливо чи нецензурно й грубо? — зітхає, тягнеться до сусіднього столу, торкається долонею чайника й дістає свою чашку.

— Так як є, — відповідає їй Юлька. — Можна збирати речі чи до тепла досидимо?

— Якщо я правильно почула...

— Точніше підслухала… — виправляє Юля.

— Степанович плекає надію продати фірму й змотатися до столиці, — зиркає невдоволено на Юлю. — У нього там жінка має свій бізнес.

— Якесь дивне в нього бажання, — не витримую. — Чому замість продажу він не хоче її нормально розвивати? Раніше ж тут все було добре.

— Рекламу зараз на кожному кроці можна замовити, таких фірм повно, куди не глянь, — киває кудись за вікно.

— Ти зрівняла, — хмикає Юля. — Роздрукувати можна й на принтері вдома. Тільки нормальні фірми цього ж не роблять, а ідуть до спеціалістів.

— У будь-якому випадку, сьогодні нам мають сказати щось важливе. Я бачила як метушилася з документами Володимирівна, щось готується.

— Мда, не потішила, — Юля дивиться на мене й кривиться.

З такими безрадісними новинами настрій сягає нульової позначки, але справу потрібно доробити. Втикаюся в екран  й намагаюся поринути у звичний творчий процес. Потрібно шукати роботу. «Ідейка», як ми її лагідно називаємо, з шумом розпадається. Шкода. Мені подобалося тут працювати, і колектив хороший. Це тільки останні пів року ми тіснимося в одному кабінеті в чотирьох й п’ємо чай за робочими столами, раніше тут все було по-іншому. Та, на жаль, звичайні працівники нічого не зможуть виправити. Головне, щоб нас збирали не після роботи, бо я не встигну вчасно забрати Кіру.