Розділ 18 "З чистого аркуша"

Січень 2015 рік

Алевтина

— Ох, не можу, — підводжусь й сідаю у ліжку. Ні стояти, ні лежати не можу. Відчуваю себе кулею, яка не проходить в жодні двері й не бачить своїх ніг через живіт. Ще й у кімнаті якось душно. Це мама напарила на кухні, заповнивши всю квартиру ароматами від яких уже нудить. Встаю й відчиняю вікно на провітрювання. Знаходжу светр, джинси і переодягаюся. Сходжу прогулятися, бо сидіти на одному місці вже не маю сил. Спочатку хочу зателефонувати Ані, але потім вирішую її не турбувати, подруга полюбляє гарно виспатися на канікулах.

Виходжу з кімнати й вже збираюся увійти на кухню, як чую голоси батьків. Зупиняюся, бо говорять вони на підвищених тонах.

— Припини впадати в паніку, — говорить роздратовано тато. — Алі ось-ось народжувати, а ти досі не можеш заспокоїтися. Вже всі в курсі, сусіди все давно обговорили по тисячу разів й забули. Заспокойся, нарешті, і ти.

— Якби ти тільки знав, Юро, як я шкодую, що не відпустила її тоді з Макаром, — з розпачем відповідає мама і, здається, навіть схлипує.

— Раніше потрібно було думати, — бурчить тато. Відчуваю як ниє серце. Зараз воно не стискається болючими спазмами при згадках про Макара, перейшло у режим тупого ниття.

— Я хотіла як краще. А тепер… — починає плакати. — Все життя зіпсоване. Ще невідомо, якою народиться дитина, Аля постійно на нервах. Я ж чую, як вона плаче ночами. Що її чекає у майбутньому, Юро? Мати-одиначка у двадцять років. Кому вона буде потрібна з дитиною? Все життя зруйноване… — вона голосно схлипує, а тато починає втішати. Відходжу від дверей і взуваюся. Хочу піти мовчки, але озиваюся, щоб вони не хвилювалися:

— Мамо, я піду прогуляюся, — краще я не чула б цієї розмови, настрою вона не додає. — Завтра Різдво, до нас прийдуть гості і мама вже два дні щось варить, шкварить й маринує. Звідси й такі аромати, від яких аж погано.

— Куди? Алю, на вулиці слизько, он дощ почався, — визирає з кухні вся розпашіла від куховарства й з червоними очима від сліз.  — Погода точно не для прогулянок.

— Не можу сидіти вдома, ти так напарила. Хочу подихати свіжим повітрям. Я недовго, трішки пройдуся, — не слухаю її заперечень й накидаю широкий пуховик, куплений спеціально, щоб вмістити нас вдвох з донею. — Може, тобі щось потрібно купити? Сходжу в новий супермаркет, хотіла чогось солодкого взяти.

— В мене торт є, відрізати тобі шматочок?

— Ні, торт не хочу. Хочу… — думаю, що б такого вигадати, — горішків в шоколаді. Не хвилюйся.

— З татом сходи, він все одно нічим не займається.

— Мам, — вирішую ніяк не коментувати її пропозицію, беру ключі й виходжу з квартири.

На вулиці холодно. Мрячить мілкий дощик поверх льоду й снігу. Ще те поєднання, якраз щоб падати. Йду обережно і беру курс на новий супермаркет. Знаходиться він далеченько, але мені хочеться пройтися. Слова мами засіли глибоко в голові. Кому я буду потрібна? Вона хвилюється, що я залишуся самотньою до старості? Марно. Я навіть не намагатимуся когось шукати. Рішення народжувати прийшло з чітким розумінням того, що мені ніхто не потрібен. У мене вже були стосунки, більше не захочеться. Перші розбили серце, а другі… Краще не згадувати. Перекреслити, забути, викинути всі спогади. Почати нове життя, підлаштуватися під обставини й якось жити.

Біля супермаркету повно народу, паркування заповнене автомобілями. Хоча це й не дивно, він тільки-но відкрився перед Новим роком, а завтра знову свято. Заходжу й довго броджу, вивчаючи полиці. У підсумку, замість шоколаду мені страшенно хочеться спробувати великі зелені оливки на грилі, зі спеціями в маринаді. Беру баночку й плентаюся на касу. Аж слина котиться так хочеться відчути їх солоний смак. Бачу, що одна з кас тільки-но відкрилася й вчасно кладу на стрічку свою покупку. Переді мною стоять жінки й весело про щось щебечуть. Дістаю дисконтну карту з гаманця, яку оформила минулого тижня, і готую гроші без решти. Коли відкриваю відділення для монет, картка вивалюється з пальців й падає на підлогу, прямо під ноги жінці, яка стоїть попереду.

— Я допоможу, — вона випереджає мої спроби нахилитися й підіймає картку.

— Дякую, — усміхаюся їй, тримаючись за живіт.

— Аля? — Здивований голос з недалекого минулого ріже слух. Та жінка, що стояла біля моєї помічниці не хто інший, як матір Макара. Гублюся, тілом пробігає неприємний холодок, а спогади переносять у той невдалий день.

— Любов Олександрівно, я вас не впізнала, — промовляю самими губами. Мені неприємно її бачити.

— Це я тебе не впізнала, — пробігається по мені поглядом. Стійко витримую його й обіймаю живіт, наче захищаючи. — Як справи, Алю? Хоча й сама бачу, що все добре, — натякає на мій стан. — Вийшла заміж?

— Дівчино, проходьте першою, у нас багато товару, — говорить жінка-помічниця й рятує мене від відповіді.

— Дякую вам, — хапаю банку оливок й пробиваю на касі.

— Алю, почекай, я так давно тебе не бачила, — не відстає Любов Олександрівна.

— Вибачте, — говорю трішки голосніше, ніж хотілося б. — Я не маю бажання з вами спілкуватися, — говорю прямо, бачу її здивовані очі, але більше нічого не кажу. Забираю свою покупку й виходжу з супермаркету.

Швидко, але обережно прямую в бік будинку. Вона давно мене не бачила… Я ще років сто її не бачила б і не говорила. Мабуть, щаслива, що її син більше не зі мною. Лицемірка. Зараз я не та мила дівчинка, якою була колись. Краще бути прямою, ніж такою лицемірною як вона.

Тротуар слизький, йду обережно й погладжую живіт. З самого супермаркету він неприємно ниє. Поки була всередині, до дощу додався мокрий сніг, великі лапаті сніжинки обліплюють пуховик й потрапляють на обличчя. Хочеться плакати. Від образи, хвилювання й страху за майбутнє своєї дитини. Всю вагітність мене мучать думки, якою я буду мамою. Я нічого не знаю, не вмію знаходити спільну мову з дітьми, навіть на руках ніколи не тримала малюка. Звісно, я багато читаю, дивлюся різні відео й активно готуюся до материнства, але страх просто з’їдає зсередини.