Розділ 17 "В очікуванні дива"

Серпень 2014 рік

Алевтина

Переляканими очима дивлюся у білу стелю кабінету й чекаю, коли лікарка скаже хоча б слово. Водить по животу якоюсь штукою й уважно дивиться на екран монітору. Серце стукає від хвилювання, в уяві тільки найгірше.

— Ну що? — нарешті порушує гнітючу тишу. — Хочеш дізнатися стать? — уважно дивиться на мене крізь скельця акуратних окулярів.

— Так, — говорю майже не дихаючи.

— Дівчинка, — усміхається жінка.

— Дівчинка… — повторюю за нею і не знаю як реагувати. Мабуть, це добре. З хлопчиком було б важче? Напевно… — Добре, — намагаюся їй усміхнутися.

— Засмутилася? Молодий татусь, звичайно ж, мріяв про сина? — жінка дуже приємна й намагається зав’язати розмову, поки я витираю живота й одягаюся.

— У нас немає татуся. Дякую, — забираю знімок й виходжу з кабінету УЗД.

— Ну що? — підхоплюється зі  стільця Аня. Ось хто по-справжньому за мене переживає, а не якийсь там татусь.  

— Ходімо, — беру її під руку й тягну на вихід. На вулиці вдихаю тепле повітря й проганяю роздратування. Питання про тата ще більше порушують мою розхитану психіку. — Дівчинка, — говорю Ані й показую знімок.

— Ох, — розтягує губи в усмішці й прикладає долоні до серця, — у нас буде маленька принцеса. — Хапає знімок й починає його роздивлятися. Насправді зрозуміти щось важко, але вона наполегливо старається побачити дитину.

У мене буде донечка… Дивні відчуття. Я досі не вірю, що вагітна, розум не може цього прийняти, хоч і пережила токсикоз.

— Потрібно це відзначити, в нашій компанії планується поповнення. Хіба це не чудово? — бере мене під руку й починає рух у напрямку мого будинку. — Чого душа бажає?

— Не душа, а доня. Сьогодні доня хоче абрикосів, — нічим не дивую, я їм їх усе літо.

— Знову абрикоси? Тобі від них ще не погано? — хмикає подруга. — Тоді йдемо шукати, якщо вже наша вереда їх знову захотіла.

Прямуємо на ринок, знаходимо найсолодші пізні плоди й купуємо. Одразу мию їх з пляшки й, поки доходимо до мого будинку, з’їдаю майже половину. З вагітністю все змінилося: раціон, розпорядок дня, смаки та вподобання. Та що там говорити про мене? Навіть Аня змінилася. Вона тепер виконує роль мого охоронця, постійно поряд і завжди проводжає до будинку звідки б ми не поверталися. Чекає поки увійду до під’їзду і тільки потім йде сама. Колись одна людина вже робила так, але його я зараз не згадую. Забороняю собі, щоб не засмучуватися. Мені не можна.

Заходжу до квартири й одразу знімаю одяг, щоб охолодитися після серпневої спеки. Накидаю халат і перед тим, як зав’язати підходжу до дзеркала й дивлюся на себе. Майже нічого не змінилося, животик ледь помітно, розширилася тільки в грудях. Уявити страшно, що через кілька місяців я можу стати круглою. Зав’язую халат й проходжу на кухню. Потрібно поїсти. Не для себе, для доні, якій потрібні необхідні вітаміни та мінерали. Підігріваю ложку каші й роблю свіжий салат. Після їжі мию залишки абрикос і йду до своєї кімнати. Ставлю тарілку на стіл й лягаю перепочити. Розблоковую телефон й заходжу почитати цікаві статті про вагітність. Аня подарувала мені книжку, але інколи я поповнюю відсутню інформацію, звертаючись до мережі.

Можна все запитувати у мами, але мені незручно з нею говорити. Після мого оголошення про вагітність вони з татом довго відходили від шоку. А потім дуже складно переживали той факт, що тата в нас немає. Був скандал. Великий. Вони їздили розмовляти з батьками Іллі, які про мене жодного разу навіть не чули. Наполягали й говорили з самим Іллею, не слухаючи жодних моїх заперечень. Вони вважали, що нас потрібно одружити, щоб у дитини була сім’я. І мої слова, що я категорично проти одруження обурювали їх страшенно.

Був час, коли ми взагалі не розмовляли. Мама поставила собі ціль одружити нас за будь-яку ціну, щоб я не соромила сім’ю. Дійшло до того, що я зібрала речі, щоб переїхати до квартири, яка залишилася від бабусі, і тоді вмішався тато. Вони довго сперечалися між собою, але після того мама більше не ставила ультиматумів. Я досі бачу, що вона ображена, але нікому не дам вирішувати долю моєї дитини. Так, я не готова, не хочу руйнувати своє життя, кидати навчання, ставати дорослою так рано, але це моя помилка і тільки я повинна нести за неї відповідальність.

Якось мені подзвонила матір Іллі й попросила про зустріч. Вона наполягала, щоб я позбулася дитини. Активно, з запалом доводила правильність своєї думки й вимагала від мене швидких дій. Було неприємно дивитися як доросла жінка, матір, хоче схилити юну, недосвідчену дівчину до таких страшних дій. Колись в мене вже була одна така розмова, я прислухалася і зіпсувала все життя. Більше ніхто не матиме на мене впливу. Я знала, що потрібно сказати, щоб вони назавжди дали мені спокій. Підвелася з лавки, подивилася їй у вічі й сказала, що дитина не від Іллі. Все, більше я нічого від них не чула й жодного разу не перетиналася з Іллею.

Аня каже, що я сприймаю все як покарання за випадок з Макаром. Можливо, але зараз це не має важливого значення. Зараз він не спілкується ні з ким, навіть з Захаром. Наша компанія теж розпалася, після відпочинку на природі ми більше не збиралися разом. І, якщо чесно, мені нецікаво чи дружать досі хлопці. У мене тепер зовсім інші турботи. Зараз потрібно готуватися до навчання, бо я відмовилася взяти академ відпустку, а перевелася на заочне відділення. Поговорила з мамою і вона пообіцяла допомогти з дитиною, коли мені доведеться бігти до університету. Я повинна вчитися, завершити університет, отримати професію і знайти гарну роботу. Безтурботне життя скінчилося. У руках оживає телефон, вириваючи мене з дрімоти.

— Привіт, Людо, — відповідаю подрузі.

— Як справи, Аль? Давно тебе не чула, — це правда, ми давно не говорили, і ще довше не бачилися.

— Все добре, а ти як? — сідаю й обпираюся спиною об подушку. Торкаюся рукою живота й легенько його погладжую. Останнім часом я все частіше так роблю, це заспокоює мене і я сподіваюся, доню теж.