Розділ 14 "Нове життя"

Березень 2014 рік

Алевтина

— Фу, терпіти не можу сльоту, — бурчить Аня, крокуючи поряд, зі стаканчиком кави у руках.

— Так, неприємна погода, — погоджуюся, але в цьому весь березень. Марно сподіватися, що він буде теплим та сонячним. Початок весни трішки запізнився й перенісся аж на кінець місяця.

— Хочеться виїхати кудись на природу, посмажити м’ясо, прогулятися у лісі. Ми так давно ніде не були всі разом.

— У кожного своє життя, — роблю ковток чаю й обходжу калюжу посеред тротуару.

— Так, але радує, що ти хоча б вже усміхаєшся нормально, а не так як наче в тебе заціпило якийсь нерв.

— Ну, дякую. Ти вмієш підібрати слова, — бурчу, але зовсім не ображаюся.

— Чесність мене погубить. Мабуть, тому я досі самотня, — зітхає й на деякий час між нами запановує тиша. Переходимо дорогу й звертаємо на територію парку. Сирість не дає насолодитися прогулянкою, більше хочеться сховатися у тепло і трішечки подрімати.

— Як Ілля? — знову бере мене під руку, продовжуючи нашу повільну прогулянку.

— Як би тобі сказати? — задумуюся на мить. — Активний. Інколи аж занадто.

— То ти досі загальмована й не встигаєш за нормальним життям. Але ж він наче нічого? Так?

— Його залицяння важко не помітити, — перефразовую її слова.

— Що думаєш робити?

— Не знаю. Він хороший, приємний співрозмовник, турботливий і веселий. Між нами дивні стосунки, їх більше не можна називати дружніми, але ми й не пара. Він… Якийсь ненадійний, чи що? — не знаю, як виразити своє ставлення.

— Він не Макар, — робить висновок Аня.

— Не Макар, — навіть не буду сперечатися, бо, попри свої ж заборони, постійно порівнюю їх. — А ще він його друг, чи був ним. І для мене це дивно.

— А подобається хоч трішечки? — показує пальцями малесеньку відстань.

— Так, Ілля симпатичний.

— А якщо відкинути його основний недолік, що він не Макар, є якась надія на щось більше?

— Ну, між нами вже наче більше, — відповідаю невпевнено.

Останнім часом ми майже постійно разом, кудись ходимо, багато спілкуємося, Ілля кілька разів заходив до мене додому. Ми наче зустрічаємося, але всередині немає трепету. Таке відчуття, що я все роблю розумом, а не серцем. Коли Ілля поцілував мене вперше, я не відчула нічого. Так, приємно, тіло відгукнулося, але всередині нічого не спалахнуло, не потягнулося, не захотіло опинитися назавжди у його руках. Я прекрасно пам’ятаю перший поцілунок з Макаром, він був легкий і дуже короткий, але викликав безліч емоцій, затопив в океані ніжності.

— Я сьогодні йду у гості до одногрупниці, у неї вдома якесь паті намічається. Підеш зі мною?

— Не можу, домовилися зустрітися з Іллею. На побачення мене запросив.

— О, побачення це серйозно. Головне, щоб ти не робила це через силу і проти власного бажання.

— Я намагаюся.

— Щось невесело, — хмикає у відповідь.

— Знаєш, я думаю, у Макара хтось є. Він завжди викликав цікавість в протилежної статі. І часу стільки минуло… — про свій короткий дзвінок у новорічну ніч я не розповідала нікому. — Якщо коротко, я повинна його забути й жити далі. Тільки от не знаю поки як це зробити. Як не намагаюся, нічого не виходить.

— Я гадаю, потрібен час. Комусь його потрібно менше, а комусь, як тобі, більше.

— Угу, — мугикаю нерозбірливо. Час… Мені здається, що чим більше його минає, тим сильніше я сумую за Макаром. Якась неправильна реакція і неправильна я.

До вечора гуляю з Анею на вулиці, а коли повертаюся додому одразу починаю збиратися на побачення. Гадаю, батьки тримають кулачки, щоб я нарешті припинила страждати у своїй кімнаті й вийшла в люди. Насправді це побачення не перше, але сьогодні ми будемо тільки удвох. Не зустрінемося потім з іншими друзями, чи відокремимося після загальних посиденьок, а цілий вечір проведемо удвох. Чи нервую я? Не знаю. Я змінилася, усі відчуття притупилися. Справжні емоції трансформувались, стали менш яскравими. Наче і є, але не зачіпають серце, воно лишається у своєму звичному стані суму.

Одягаю в’язану темно-синю сукню до коліна, розчісую волосся й підколюю наверх, макіяж не чіпаю, лише трішки підправляю, фарбую губи блиском і виходжу, коли дзвонить Ілля.

— Мамо, я піду прогуляюся, — кричу, одягаючи куртку в коридорі.

— Вона по телефону з колегою розмовляє, — виходить тато з незмінною чашкою вечірнього чаю у руці. Гарно відпочити, Алю. Ти з ким? З дівчатами?

— Е-м-м, так, — не хочу розповідати, що йду з хлопцем, щоб вони не почали уявляти те, чого немає. — Я недовго, — взуваюся й чмокаю його в щоку.

— Відпочивай, доню. Ти так багато вчишся, відпочинок зайвим не буде, — проводжає й зачиняє за мною двері. Кажу ж, вони тільки раді, що я кудись виходжу, бо в перші місяці після від’їзду Макара було зовсім кепсько.

На вулиці стало ще прохолодніше, ніж вдень. Сирість заполонила місто й намагається проникнути у кожен його куточок. Погода більше нагадує пізню осінь, а не весну. Де тепло, спів пташок й зелень навколо? Можливо тоді настрій теж був би кращим. Хоча, навряд чи.

— Привіт, — вітаюся з Іллею, що чатує біля дверей під’їзду.

— Привіт, — нахиляється до моїх губ, щоб поцілувати. Відповідаю на його короткий поцілунок й сідаю в таксі. Я ніколи не стаю ініціатором, а тільки відповідаю.

Не знаю, що він придумав, але їдемо доволі довго. Автомобіль зупиняється біля невідомого мені кафе, хлопець розплачується та допомагає вийти. — Це кафе нещодавно відкрилося і кажуть, що тут смачне італійське меню. Перевіримо?

— Якщо вже приїхали в таку далечину, то потрібно спробувати.

— Ну, для кого далечина, а кому й рідний район.

— О, ти десь поблизу живеш? — роззираюсь на всі боки.

— Так, он у тій багатоповерхівці, — вказує пальцем на ряд будинків.

У кафе тепло, затишно і досить багато відвідувачів. Сідаємо й обираємо лазанью та вино. Не знаю наскільки воно італійське за таку ціну, але на смак дуже непогане. Хоча, я не спеціаліст у винах і з алкоголем не дуже дружу. Як завжди, між нами починається невимушена розмова. Вино розслаблює тіло, відганяє думки й змушує все частіше усміхатися.