Розділ 13 "Перший крок"

Грудень 2013 рік

Алевтина

— Гей, народ! — намагається вгамувати шум Люда. — Народ! Тихо! — кричить так голосно, що мені поряд доводиться закрити вуха долонями.

— Ти чого розійшлася? — відповідає в її ж манері Мар’яна.

— Новий Рік через десять хвилин. Наливайте, швидко, — дістає з-під столу невідкорковану пляшку шампанського. — Мар’яно, давай наші листівки.

— Ви серйозно? — починає сміятися Аня. — Це дитяча забавка, а ви досі цим займаєтеся, — не може стримати сміху, тоді як інші з нерозумінням дивляться на маніпуляції дівчат.

— Посмієшся, коли наші бажання збудуться, — шикає на неї Люда й активно записує щось на клаптику паперу.

— І що далі? Тепер воно збудеться? — підколює далі Аня.

За столом весело. Люда притягнула з дому татову наливку, вона швидко підняла градус настрою, а шампанське зараз тільки додасть. Поки дівчата шкрябають бажання, Захар наливає усім шампанського. Телевізора на його дачі немає, тому Ілля вмикає відео на телефоні й всі уважно прислухаються, щоб не пропустити настання Нового року. Трохи дивне заняття, але я мовчу. Така традиція, а їх не можна порушувати. Рік тому так сказав мій коханий.

— Дай мені, — вириваю з-під склянки ще один клаптик й відбираю у Люди ручку. Швидко шкрябаю послання й підпалюю його від свічки. — Будь щасливим, — промовляю ледь чутно написане, коли починають вибухати салюти за вікном. Випиваю шампанське до дна й розтягую усмішку, коли всі починають вітати одне одного.

Коли ми вперше збиралися на дачу до Захара, мені уявлялася невеличка хатинка десь в селі. Може, навіть біля лісу. Але вона виявилася досить великим будинком у передмісті, з усім необхідним, окрім телевізора. На це святкування мене вмовили дівчата та Ілля, який останнім часом все частіше стає ініціатором нашого спілкування. Він знаходить теми для розмов, запрошує на прогулянки та вигадує відпочинок для всієї компанії. А ще він дуже допоміг мені, коли не стало бабусі. Того вечора Ілля відвіз мене додому на таксі, і наступного дня теж прийшов, щоб підтримати. Ми почали спілкуватися більше ніж раніше, він виявився цікавим співрозмовником та хорошим другом.

— З Новим роком, — підходить й обіймає мене хлопець.

— І тебе. Нехай всі мрії здійснюються.

— Сумніваюся, але я наполегливий, — дивує своїми словами й розмикає обійми.

Після обіймів, привітань та подарунків, вся компанія вивалюється на вулицю. Дивитися салюти й грати в сніжки. Затримуюся й махаю Ані, щоб йшла. Я більше не дивлюся на салюти, минулого року все змінилося. Загортаюся в пуховик й виходжу на веранду. Дивлюсь на друзів і згадую найкраще святкування у моєму житті. Тоді все було так по справжньому, щастю не було меж, я так кохала… І досі кохаю.

— Як ти там? — шепочу в нікуди й намагаюся не плакати.

— Ти на вулицю не йдеш? — заходить Мар’яна вся біла від снігу. — Анька врізала прямо в око. Кілерка, — шипить, протираючи очі. — Глянь чи воно на місці.

— На місці, — усміхаюся. — Тільки туш розмазалася.

— Нічого, переживу. Головне, щоб після святкування не стала піратом, — дістає з куртки пачку цигарок й підпалює одну. У подруги з’явилася погана звичка, але ніхто її не звинувачує. Ми дорослі, кожен сам обирає як жити.

— Дай мені одну, — тягнуся рукою, але вона прибирає пачку.

— Не дам, це шкідливо, — робить затяжку й випускає дим вгору. — Вже шкодую, що спробувала, тепер не можу відмовитися.

— Кажуть, заспокоює.

— Угу, і повільно вбиває, — бурчить, робить ще кілька затяжок, гасить недопалок й стає поряд.

— Аль, не тримай в собі той біль, жени його, — говорить тихо, дивлячись у вікно.

— Я не тримаю.

— Я маю на увазі, продовжуй жити далі. Ілля з тебе очей не зводить, ти ж і сама все бачиш.

— Мене не цікавлять нові стосунки.

— Ти ніколи не позбудешся болю, якщо не почнеш щось нове. Займи себе якимось хобі. Зверни увагу на симпатичних екземплярів навколо. Зроби хоч один малесенький крок. Нас змінюють люди, тобі потрібні емоції, якийсь новий яскравий сплеск. Випити каву десь у кафе це ж не злочин?

— Ні, не злочин, — відповідаю тихо. Я знаю про що вона і чудово розумію. Можливо, так правильно, але я не хочу. А єдиним хобі є споглядання фотографій, воно мене цілком влаштовує.

— Якщо коротко, то потрібно працювати над собою, щоб назавжди не лишитися в депресивному стані й плакати про кохання, яке вже ніколи не повернути. Вибач, що грубо, але це правда.

— Я знаю і не літаю у мріях, просто ще не прийшов час, мабуть, — хочу швидше припинити розмову. Мар’яна буде хорошим психологом, але мені допомога не потрібна. Людина звертається за допомогою, коли їй погано. Мені ж навпаки, дуже добре у своєму світі.

— Алька! — залітає Люда й жбурляє в мене жменю снігу. — З Новим роком! — голосно вигукує й далі мчить з усією компанією до будинку.

— Вона сьогодні якась шалена, — струшую сніг й усміхаюся.

— Звісно, Захар зі Златою посварилися і в Люди приступ радості. Ходімо?

— Угу, зараз прийду, — лишаюся сама, притуляюся носом до скла й підіймаю очі до неба. Як можна почати щось нове, коли я досі кохаю Макара? Хтось неподалік ще досі випускає салюти, вони освічують сніг різними кольорами. Чуються веселі голоси від сусідів, звідкись долинає музика. Народ святкує, сподіваючись, що Новий рік буде щасливим й принесе багато позитивного, здійснить мрії. Колись я теж сподівалася… 

— Не заходиш? — роздається голос Захара. Дивуюся, бо не помітила, що він залишався на вулиці. — Ходив привітати сусідів, — пояснює, коли не відповідаю.

— Тут гарно, — не знаю, що йому сказати, мені б зараз заплакати.

— Влітку ми на річку з хлопцями приїжджали. Ну, до того, як у Макара з’явилася ти, — він затинається й замовкає.

— Як він? — знаю, що іншого шансу запитати не буде, в компанії про нього не говорить ніхто.

— Давно не дзвонив.