Розділ 12 "Ставати на ноги"

Вересень 2013 рік

Алевтина

Перед останньою парою дістаю телефон, щоб написати Ані й знову помічаю повідомлення, про яке вже забула. Відкриваю й бачу, що воно від Іллі. Дивно, ми ж бачилися зранку, він нічого не говорив про нього.

Ілля: Алю, життя продовжується, потрібно вливатися в його ритм. Не відштовхуй своїх. Приходь ввечері в наш клуб, у мене сьогодні день народження.

Дзвенить дзвінок, а я так і стою, дивлячись на текст. Все вилетіло з голови. Як незручно вийшло. І вчора він, мабуть, натякав, що сьогодні особливий день, а я навіть не задумалася за своїми хвилюваннями.

— Люд, ти пам’ятаєш, що Ілля сьогодні іменинник? — шепочу їй на вухо, бо вже зайшов викладач.

— Як? — закриває рота долонею від здивування. — Точно, — протягує, задумавшись. Блін, ми бачили його і промовчали, — бачу, що їй теж незручно. Відчуваю себе егоїсткою. Тому Захар так дивився? Намагався натякнути? І як тепер відмовитися від клубу? Проблем стає все більше.

Довго думаю, пропускаючи повз вуха слова викладача, а потім все-таки вирішую відповісти:

Я: З днем народження! Вибач, зранку не до кінця прокинулася.

Не знаю, що ще можна написати. Філософські роздуми вирішую не коментувати, в мене немає стільки нервів. Відкладаю телефон і намагаюся вдатися у сенс нової теми, але він вібрує, сповіщаючи про нове повідомлення.

Ілля: Вибачення приймається, але якщо погодишся прийти до клубу. Транспортні послуги гарантую, доставлю прямо під під’їзд.

Зітхаю. Мабуть, надто голосно, бо привертаю увагу Люди, яка активно щось шкрябає у зошиті. Кладу телефон на коліна, відступаю в конспекті трохи місця, щоб потім переписати, й приєднуюсь до марафону швидкого письма. Телефон знову вібрує, перериваючи мій намір гарно вчитися.

Ілля: Всі наші будуть, не підведеш?

На додачу надсилає скрін повідомлень, де кожен повідомляє, що прибуде вчасно на святкування. Терпіти не можу робити щось проти власної волі. Навіщо змушувати? Невже комусь цікаво дивитися на моє байдуже обличчя? Я вже не та Аля, зі мною більше не весело. Невже вони досі цього не зрозуміли?

Знову зітхаю, а Людка штовхає в бік, бо на нас дивиться викладач. Ховаю телефон й пишу відповідь, що постараюся прийти. Дратуюся. Останнім часом мене все виводить з рівноваги, все заважає. Так і сиджу до кінця пари набурмосена й у своїх невеселих думках. Все частіше хочу кудись поїхати й змінити місце проживання. Щоб мене ніхто не знав й не чіплявся з розмовами. Мар’яна обов’язково назве такий стан затяжною депресією. Навіть дасть декілька порад, як з неї вибратися й заново відчути смак життя, але я не хочу. Мені так комфортно. Аня говорить, що я себе караю. Так, це правда. Караю за ті слова. За те, що розбила йому серце. І ніколи не пробачу...

Відчуваю полегшення, коли після занять не бачу нікого з наших. Значить можна схитрити і до вечора вигадати якусь поважну причину не прийти. Наприклад, захворіти. Точно, цього місяця я ще не хворіла. На вулиці прохолодно, ховаю руки до кишень куртки й прямую поряд з Людою з університетського подвір’я.

— Аль, може подумаєш стосовно вечора? — запитує, коли підходимо до її повороту.

— Постараюся бути, — усміхаюся їй, прощаюся й поспішаю на трамвай.

Спершу відчувала себе брехухою, коли вигадувала відмазки й не виконувала обіцянок, а зараз звикла. Зрештою, не тільки я повинна підлаштовуватись під чийсь настрій, мене теж повинні розуміти. Вдома все як завжди — тихо і спокійно. Тато вдома, бо відпросився раніше й провідав бабцю у лікарні. Вона останнім часом почала хворіти. Я теж завтра поїду до неї, повезу улюблених смаколиків.

— Привіт, тату, — зазираю на кухню, звідки пахне цибулею, аж очі вилазять. — Ти вирішив нас катувати весь вечір цим запахом?

— О, ти вже вдома? — через голосний звук телевізора він не почув моєї присутності. — Буду пригощати вас божественною вечерею.

— Картопля-човники? — здогадатися неважко, бо він вміє готувати тільки це.

— З оселедцем, — заявляє гордо, викликаючи на моїх вустах справжню усмішку.

— Як бабуся?

— Не дуже добре, — зітхає засмучено. — Вік, — знизує плечима. Серце щемить від розуміння, що колись це має статися. До такого горя неможливо підготуватися. І навіть коли розум все знає, серце відмовляється вірити, що життя людини може обірватися в будь-який момент.

— Завтра поїду до неї, провідаю, — розвертаюся й прямую до своєї кімнати.

Коли приходить з роботи мама, вечеряємо усі разом, трохи говоримо, п’ємо чай з лимоном й розходимося по своїх кімнатах. Люблю такі вечори, затишні і спокійні. Коли твою особисту тишу ніхто не порушує, але водночас я відчуваю, що не самотня. Поряд ті, хто завжди готовий прийти на допомогу, або просто підтримати добрим словом.

Я багато проблем наробила батькам, в основному виснажила нервово, бо вони бачили, як важко я перенесла від’їзд Макара та наше розставання. І вони знають, що я цьому причина, моє слово було останнім. Лягаю зверху на ковдру й тягнуся за телефоном, щоб виконати свій ритуал. Не хочу забувати його обличчя, жодної рисочки коханого. Та мій намір перериває дзвінок у двері. За цей час я почала його ненавидіти. Потрібно попросити тата, щоб зняв. Зараз усі свої мають телефони і запросто можуть зателефонувати, коли збираються прийти.

— Алю, це до тебе, — чую мамин голос й закочую очі. Неважко здогадатися хто. Встаю й намагаюся натягнути на обличчя щось схоже на радість. Коли виходжу Аня вже зняла взуття й чимчикує до моєї кімнати.

— Привіт, я за тобою, — заявляє прямо й проходить.

— Слухай, я щось не дуже добре себе почуваю, — хочу швидко вигадати якусь причину, але на думку спадає тільки біль у животі. На підтвердження хапаюся за живота й сідаю на ліжко.

— Зараз організую пігулку, поки ти збиратимешся, — не реагує на моє нещасне обличчя. У новенькій зеленій сукні, вечірнім макіяжем та гарно вкладеною зачіскою, вона виглядає як богиня. А я… Важко підібрати правильне слово, але всередині я себе відчуваю сірою мишею. Непомітною й непотрібною. Чому вони не дадуть мені спокій? Усі. Я просто хочу тиші.