Розділ 11 "Життя продовжується"

Вересень 2013 рік

Алевтина

— Окрім параграфів ознайомтесь з цим посібником і за можливості придбайте собі такий. Ми часто будемо звертатися до нього за допомогою, — викладачка підіймає у руці невелику книжечку, щоб уся група могла її побачити. Записую на звороті зошита назву й ховаю його в сумку. — І так, любі мої, ви правильно зрозуміли, — усміхається. — Готуйтеся, писати будемо багато, — завершує свою промову й, нарешті, відпускає нас з останньої пари.

— Ну, в цьому ми й не сумнівалися, — хмикає Люда на її слова. — Готуйтесь, мої бідні пальці, знову будете горбатими й кривими.

— Тоді налаштовуй їх одразу на всі майбутні чотири курси, — встаю й чекаю поки вона збереться.

— Ти зараз куди? Підемо в бібліотеку шукати посібник?

— Іншим разом, поїду додому, — перебування цілий день серед натовпу студентів дуже втомлює. Вже місяць триває навчання, а я досі не можу влитися в правильний потік. Таке відчуття, наче всі пливуть за течією і тільки я одна проти.

— А прогулятися не хочеш? В парку, наприклад. Погода суперова, — поспішає за мною.

Майже кожного дня Люда намагається мене кудись витягнути, запрошує в гості до гуртожитку, або  в кафе чи парк, і кожного разу я відмовляю, схиляючись на те, що потрібно вчитися і допомогти з чимось мамі. Вона удає, що вірить, але чудово знає про мої вигадки. Я не можу себе перебороти й грати роль безтурботної студентки. Всередині щось зламалося і схоже вже ніколи не стане так, як було раніше.

— Ну, добре. Тоді наступного разу, — повторює завчені слова, а я завжди киваю й всміхаюся до неї. Я навчилася всміхатися людям, коли це необхідно, щоб вони не дивилися на мене з таким жалем, що хочеться завити на весь світ.  

— Так, звісно. До завтра, Людо, — махаю їй і швидко прямую на вихід, тоді як вона звертає у напрямку бібліотеки.

Кінець вересня не радує теплом і змушує одягати легкі куртки. Одягаю свою й виходжу на вулицю. Як завжди, перед університетом купа народу. Ніхто не поспішає додому й проводить час у спілкуванні на свіжому повітрі. Спускаюся сходинками й прямую до переходу. Кажуть, що можна звикнути до всього. От і я потроху звикаю, що мене ніхто не зустрічає біля університету й не відвозить додому. Звикла, що порожнеча у грудях ніколи не заповниться.

Стала роботом і мене цілком влаштовує таке життя. Все роблю за графіком: сніданок, університет, навчання вдома до пізнього вечора, вечеря з батьками й довга темна ніч, інколи майже безсонна. До ранку я встигаю обміркувати все, помріяти й уявити, що було б якби тоді я не сказала тих злощасних слів й наполягала, щоб Макар не їхав. Мені уявляється щасливе життя разом з ним, як ми проводимо час, спілкуємося. Я навіть чую аромат його парфуму, який з часом вивітрився з футболки, але я досі сплю в ній. Кільце й футболка — це єдине, що залишилося на пам’ять від коханого. Звісно, якщо не рахувати купу спогадів і біль через розставання. Він не вщух і ніколи не вщухне, я просто повинна навчитися жити разом з ним.

— Алю, — звучить прямо за спиною чоловічий голос й змушує мене різко розвернутися з переляку.

— Фух, як ти мене налякав, — прикладаю долоню до грудей і перелякано дивлюся на Іллю.

— Вибач, ти не чула, тому я вирішив підійти ближче, — говорить хлопець.

— Задумалася, дуже багато задають, — ці слова теж завчасно приготована відповідь.

— Як ти? — підходить ближче.

— Добре, життя біжить й не дає перепочинку.

— Може… — озирається й шукає очима свою компанію. — Ми збираємося завтра десь посидіти. Підеш з нами?

— Е-м-м, боюся, що не зможу. В мене були інші плани, — відчуваю себе незручно. Він так дивиться, наче вичислив мою брехню.

— Розумію. Тоді іншим разом?

— Так, — активно киваю, радіючи, що він не вмовляє, як це інколи робить Люда.

— Ти додому? Можу підвезти, я на автівці.

— Ой, я ще маю заскочити в одне місце. Побачимось, — роблю крок назад, натякаючи, що мені час.

— Ну добре, бувай, — відступає й розвертається, щоб повернутися до своїх. Цікаво, чому з усієї делегації на розмову відправили саме його? З Іллею я спілкувалася найменше.

 Швидко перебігаю дорогу й, не озираючись, прямую на зупинку. Їду додому й займаюся звичною справою — спогляданням стелі. Я закинула усі соціальні мережі, припинила дивитися будь-які розважальні передачі і зараз більше полюбляю тишу. Голосна музика чи голоси людей дратують. Я подружилась зі своїми думками, звикла до особистої тиші й не бажаю виходити з маленького світу. Тут тихо і спокійно.

Коли повертається з роботи мама, я сідаю займатися. Соромно сказати, але я уникаю розмов з батьками. Звісно, ми не мовчимо, але в основному говоримо коротко і по суті. Схоже, вони вже звикли, що їхня донька тепер зі своїми причудами.

Вечір проходить за звичним графіком. Ми вечеряємо, трохи говоримо і розходимося по своїх кімнатах. Після душу одягаю футболку Макара і лягаю чекати сну. Телефон починає світитися і я навіть знаю, хто це написав. Аня завжди надсилає мені повідомлення на ніч. Відповідаю їй і палець сам клацає на галерею. Майже всі фотографії я видалила, крім тих, де є Макар. Збільшую фото, щоб краще роздивитися його обличчя. Я так часто на нього дивилася, вивчала кожну рисочку, торкалася, цілувала. А зараз можу торкатися хіба що холодного екрана.

Довго дивлюсь на наші спільні фотографії і так й засинаю з телефоном у руках. Прокидаюся від стуку в двері своєї спальні. Телефон валяється на підлозі, будильник я ввімкнути забула. Бачу значок про нове повідомлення у менеджері, але не маю часу його відкривати. Приводжу себе до ладу, ковтаю бутерброд і знову біжу по звичному колу.

Трамвай забитий пасажирами, але я не зважаю на дискомфорт, а просто стою з заплющеними очима й згадую, як ми вперше їхали в ньому з Макаром. Це були емоції, які неможливо передати і відчути заново. Все запам’яталося до найдрібніших подробиць і назавжди лишиться в пам’яті. В такі миті я відлітаю кудись далеко, в минуле, де ми досі разом і щасливі. Цікаво, йому подобається навчання і далека Америка. В якому саме він місті, чим займається у вільний час, з ким спілкується? Я не чула про нього вже цілий, довгий місяць. За словами Люди, він ні з ким не спілкується. Хіба що з Захаром, але той нічого не розповідає. Арсен взагалі відколовся від компанії й знайшов собі іншу.