Розділ 9 "Врятувати майбутнє"

Липень 2013 рік

Алевтина

У маршрутці духота, але зараз вона не так напружує, як слова матері Макара. «Не псуй йому життя» нав’язливо звучить у вухах й не дає нормально думати. Іншими словами — вона все життя звинувачуватиме мене, якщо Макар не поїде. І не факт, що він теж не пошкодує. Цікаво, чому вона не говорить з сином, а вирішила давити на мене?

Виходжу біля парку й знаходжу тихе місце. Я не знаю як правильно вчинити. Розповісти про все Макару? Порадитися з Анею? Відпустити? Але ж я не тримаю, навіть не намагалася, хоча дуже хвилювалася, чекаючи його рішення. Сльози, які вже стали моїми вірними супутниками, знову з’являються на очах. Я не можу його кинути. Не зможу сказати, щоб їхав, бо помру без нього.  Але прекрасно розумію, про що просить його матір. Такого шансу може більше ніколи не бути, а він справді мріяв, про це я знаю точно.

— Дівчино, з вами все гаразд? — запитує якась жінка, що проходить повз.

— Так, все добре, — встаю й витираю долонями обличчя. Прямую на вихід, шукаючи у сумочці хустинку. Плакати потрібно на самоті, щоб не було небажаних глядачів.

Пішки йду додому, постійно прокручуючи у голові нашу розмову. Вдома тільки мама, тато ще не повернувся з роботи. Вона досі копошиться на кухні. Проходжу у ванну кімнату й вмиваюся. Думки не бажають ставати на місце, все переплуталося.

— О, Алю, ти вдома? — визирає в коридор мама. — Чому так рано?

— Плани змінились. Мамо, можна з тобою поговорити? — дивлюся на неї й намагаюся не заплакати.

— Алю, доню, про твій від’їзд не може бути й мови. Ми не можемо тебе відпустити так далеко, потрібно хоча б закінчити університет… — починає свою стару мелодію. Ми так часто за останній місяць про це говорили, що її слова вже знаю напам’ять.

— Не про це, — перебиваю й проходжу на кухню.

— Що сталося? Тебе хтось образив? — сідає на стілець біля мене й стискає пальцями мої тремтячі.

— Як мені вчинити, мамо? — не витримую й схлипую. — Я не можу його відпустити, але знаю, що потрібно.

— Ох, донечко, — вона підсідає ближче й обіймає мене. — Складні рішення завжди мають наслідки. На жаль, перше кохання майже ніколи не має продовження, — гладить мене по спині. — Я ще не зустрічала жодної пари, яка пронесла б його крізь роки й не розійшлася.

— Чому? — видавлюю з себе, ковтаючи сльози.

— Таке життя. Коли ми юні все здається зовсім не таким, яким є насправді. На зміну першій ейфорії приходить справжнє і надійне почуття. Час все розставить на місця. Я не можу тобі радити, але якщо ти відчуваєш, що йому це необхідно, не тримай. Можливо колись він подякує, або ви знову будете разом. У долі немає нічого неможливого.

— Я помру без нього, мамо, — мені так болить, що немає сил триматися.

— Ніколи не кажи так, Алю. У тебе є батьки, які хвилюються й ночами не сплять, коли тобі погано. Потрібно відпочити й все гарно обміркувати. Якщо ти приймаєш рішення, воно має бути зваженим та серйозним, без права на помилку. Краще поговорити з Макаром. Відверто запитати про його плани й дійти спільного висновку. Відкинути емоції і керуватися фактами.

До самого вечора лежу у кімнаті й дивлюся у стелю. Навіть звуки на телефоні відключила, щоб ніхто не порушував мою тишу. Думаю, аналізую, сперечаюся всередині себе. Ніколи в мене не було такої внутрішньої боротьби. І ніколи так не боліло в області серця. Коли за вікном повністю темніє, встаю й приводжу себе до ладу. Тільки збираюся зателефонувати Макару, як роздається дверний дзвінок. Визираю, коли чую голоси й бачу на порозі Макара. Обличчя серйозне. Він вітається з мамою і проходить до мене в кімнату.

— Мишко, ти куди зникла? Чому слухавку не береш? Я місця собі не знаходжу від хвилювання.

— Я заснула й не чула дзвінків. Вибач, — брешу, ховаючи підпухлі від сліз очі.

— Що сталося?

— Спека вимотала, — кидаю й беру сумочку. — Прогуляємося?

— Так, — видихає, обіймаючи мене. — Ох і налякала ти мене.

— Ходімо, — виходжу й взуваюся. Спускаємося на вулицю, Макар бере мене за руку й неквапом прямує до скверу. В цей час там багато народу, але якщо пощастить можна знайти вільну лавку. Мовчимо. Не знаю про що думає Макар, я намагаюся налаштувати себе на розмову й підібрати правильні слова, хоча ніколи не вміла його в чомусь переконувати.

— Що відбувається, Алю? — не витримує моєї мовчанки Макар. Сідає на лавку, притягує мене й обіймає за ноги.

— Думаю про твоє рішення, — кладу руки йому на плечі.

— Цікаво. Це мама тебе накрутила, так?

— Ні, — брешу, щоб він не гнівався. — Це все дуже серйозно. Ти впевнений?

— Так. Хіба колись я змушував тебе сумніватися у своїх рішеннях? — запитує напружено.

— Ніколи.

— Тоді чому зараз ти сумніваєшся?

— Бо іншого шансу не буде, — дивлюсь йому у вічі.

— Я це розумію, як ніхто інший, — міцніше обіймає мої ноги.

— Яка головна причина твоєї відмови? — проводжу пальцями по короткому волоссю на потилиці. Я вже знаю відповідь, просто хочу почути її від Макара.

— Ти, — говорить прямо, нічого не вигадуючи.

— Я тебе відпускаю, — промовляю тихо і сподіваюся, що слова звучать впевнено.

— Що? — удає, що не почув й чекає повтору.

— Відпускаю тебе, — ковтаю клубок.

— А я хіба питав дозволу?

— І не спитаєш. Якщо єдиною перепоною до щасливого й забезпеченого майбутнього є я… — глибоко вдихаю, щоб продовжити. — Тобі варто полетіти й втілити у життя всі плани, — не знаю як мені вдається говорити спокійно. Слова, які я повторювала подумки цілий день завчилися напам’ять.

— Це на тебе так спека вплинула сьогодні? — починає дратуватися.

— Я втомилася, Макаре. Чекати чогось поганого й думати, що заважаю тобі. Якби мене не було ти полетів би?

— Ти є і на цьому наша розмова завершена.

— Ні, не завершена. Мовчати більше не вийде. Ти ж сам розповідав мені про плани, а коли ми почали зустрічатися все змінилося. Я не хочу, щоб ти жертвував заради мене всім, про що мріяв. Мені не буде пробачення якщо ти втратиш цей шанс.