Розділ 8 "Розмова"

Липень 2013 рік

Алевтина

— Ох і духота сьогодні, — жаліється мама, готуючи банки для закруток.

— Схоже, ти обрала найспекотніший день, — протираю серветкою чоло й далі мию огірки. Вікна відчинені навстіж у всіх кімнатах, а фіранки навіть не рухаються. Жодного натяку на вітерець, невеличкий вентилятор абсолютно не рятує ситуацію. Здається, що я зараз розтану, як морозиво, й розтечусь по підлозі кухні.

— Іншого часу не буде, мені скоро з відпустки виходити, а огірочки такі гарні лежали на прилавку, не змогла пройти повз.

— Це я вже чула, — бурчу, але продовжую допомагати. Інколи я просто не розумію навіщо людині відпустка, якщо вона за її час втомлюється більше, ніж на роботі. В перші два дні мама відпочивала, а потім до блиску начистила квартиру, перепрала всі речі, пофарбувала трубу на кухні, вимила сходовий майданчик і консервувала. Активно заповнювала полиці в коморі і це ще зовсім не кінець, попереду друга половина літа.

— Ця остання, — ставить банку стерилізуватись. — Компот будеш? — дістає пляшку з холодильника.

— Так, — з насолодою п’ю прохолодний фруктовий напій. — Це знущання, у таку спеку тільки на пляжі десь сидіти, а не паритися на кухні.

— Консервування  в такий день — краще будь-якої сауни. Майже завершили, — накладаємо останню банку і заливаємо сиропом. — Біжи, я приберу тут усе.

— Фух, це точно випробування. Прийму душ й піду збиратись, домовились з Макаром прогулятись.

— Є якісь новини? — запитує у спину.

— Ні, — знизую плечима й зникаю за дверима ванної кімнати. Приймаю майже холодний душ, щоб освіжитись й прийти до тями після маминої ексклюзивної сауни. Протираю обличчя тоніком й наношу легкий макіяж. Темне волосся збираю в високу гульку, щоб було не так жарко. Одягаю шорти й майку і через п’ятнадцять хвилин вже виходжу до Макара. Він саме під’їхав до мого будинку.

— Привіт, — сідаю в автомобіль, опиняючись в прохолоді салону.

— Салют, крихітко, — знімає сонцезахисні окуляри й тягнеться, щоб мене поцілувати. — Смачно пахнеш.

— Огірками? — хмикаю, розвеселившись.

— Не розумію такої схеми. Навіщо паритись в спеку? Зараз усе продається і можна купити готове, — заводить двигун й виїжджає з двору.

— Складний процес, краще не намагатися зрозуміти, — відкидаюсь на спинку сидіння й пристібаю пасок. Надягаю сонцезахисні окуляри й уважно дивлюсь на коханого. Мені навіть страшно запитати як у нього справи, бо боюсь почути про від’їзд.

Півтора місяця він намагається зробити усе, щоб не їхати, або знайти вихід, який влаштовуватиме нас обох. Намагався говорити з матір’ю, переконував моїх батьків, шукав роботу та розглядав варіанти вступу на контракт. За цей час навіть між друзями стався невеликий розкол, від Люди я дізналася, що Арсен активно вмовляв його поїхати й не губити своє життя, а Захар навпаки, підтримував рішення не їхати. Суцільна напруга і стрес кожного дня виснажують, а очікування хоч якогось рішення зводить з розуму. З кожною новою секундою часу лишається все менше, інколи нерви здають у нас обох і тоді починається сварка. А наступного дня ми знову миримося і все заново починає крутитися по колу.

— Поїдемо до мене? Мами немає вдома.

— Тільки морозива купимо, весь день про нього думаю.

— Он як? А я гадав, що ти про мене думаєш, — робить ображений голос.

— Про тебе я думаю кожну секунду і двадцять чотири на сім, — накриваю його руку своєю долонею.

— Сходимо кудись ввечері? Можемо у клуб якийсь завалитись чи культурно відпочити у театрі, бачив афішу, сьогодні щось показують. А можемо, зібратись десь на природі з усіма чи сходити в кіно разом, — на обличчі усмішка, але голос серйозний.

— Це буде прощання? — напружуюсь.

— Це просто пропозиція, — знизує плечима. — Я не поїду, Аль, — кидає на мене короткий погляд. — Сьогодні ж порушу мовчанку й поговорю з мамою, поясню, що зробив свій, правильний вибір, — стискає мої пальці, наче підтримує. Хоча насправді підтримка потрібна йому, розмова легкою не буде. Такі жінки не здаються. Я впевнена, що його матір  не полишить спроб вмовити сина вчинити за її планом.

Заїжджаємо до супермаркету, купуємо два види морозива і їдемо до Макара. Напруга всередині починає затихати, бо найважливіше вже сталося — він вирішив залишитися. Пишаюся собою, що жодного разу не давала порад, не просила й не говорила, як мені буде тяжко без нього. Макар вирішив все сам, без стороннього тиску, і це ще раз доводить щирість його почуттів.

З порогу відчуваю прохолоду в квартирі. Як класно, коли вдома є кондиціонер. А у їхній квартирі їх декілька. Наче заново на світ народилася, потрапивши сюди після шаленої спеки. Знімаємо взуття й проходимо на кухню.

— Макаре, ти вдома? — чується голос його мами.

— Вдома, — бурчить у відповідь коханий, не зрадівши її присутності. — Не знав, що ти вже повернулася.

— О, і Аля тут, — з’являється на порозі жінка. — Привіт.

— Здрастуйте, — намагаюся бути милою.

— Сину, ти не зробиш мені послугу? Не встигла забігти до супермаркету, бо спізнювалася на конференцію, а потім забула.

— Що? — на відміну від мене Макар не намагається бути милим. Обпирається на стільницю й складає перед собою руки.

— Шпинат, огірки і яблука, — видає чіткий список і я вже готова вилетіти з квартири, щоб тільки з нею не говорити. Навіть після офіційного знайомства я просто не знаю, про що ми можемо спілкуватись. Завжди впадаю в ступор і в основному мовчу.

— Добре, ми сходимо, — неохоче погоджується Макар.

— Поженеш Алю в таку спеку? Я не буду її кусати, не хвилюйся, — проходить на кухню й відкриває холодильник. — А просто пригощу лимонадом, — дістає глечик з майже прозорим напоєм.

— Все добре, — вичавлюю з себе усмішку, дивлячись на Макара. — Я тебе тут почекаю, — не хочу здаватися заляканою. За п’ятнадцять хвилин нічого страшного не станеться, я витримаю розмови ні про що й стійко перенесу її погляди. Вони мені не здаються милими, на відміну від голосу. Удавана радість від моєї присутності сто відсотків напускна і це знають усі в цьому приміщенні.