Розділ 2 "Мільйони салютів"

Вересень 2012 рік

Алевтина

Ще на підході до університету кручу головою на всі боки, в надії побачити вчорашнього нахабу. У пакеті лежить акуратно складена сумка. Майже до самого дзвінка стою у холі, але Макара не бачу. Дратуюсь, бо не збираюсь витрачати час, чекаючи його чи шукаючи по університету. Ніхто не просив його вчора плентатись за мною. Гадаю, ця сумка не така дорога, що перейматись.

Підіймаюсь на першу пару, зустрічаючи Люду в коридорі. Вона завжди прибігає в останню мить, бо живе поряд у гуртожитку. В мене так не вийде, бо потрібно розраховувати час на дорогу, тому доводиться виходити з дому заздалегідь.

Важко звикнути й переключитись зі шкільної програми на університетську. Найскладніше — дуже швидко писати, наче за нами хтось женеться. Дехто робить хоча б зупинки, але в більшості випадків писати доводиться багато і швидко. Скорочую, щоб потім, перечитуючи, розбирати свої каракулі.

Як не крути, а вчорашня пригода не виходить з голови. Я навіть Люді розказала, хоча знайома з нею зовсім недавно. Свою ліпшу подругу Аню побачу аж на вихідних, бо вчимося ми в різних університетах. Люда прийшла в захват від розповіді, особливо коли почула, що Макар був у футбольній формі. Мене її захоплення футболістами не зачіпає, я налаштована вчитись, а не вештатись з ким попало на футбольні матчі. Але спускаючись на перерві до їдальні, вишукую знайоме обличчя. Це зовсім не значить, що він мені сподобався, просто хочу сумку віддати.

— Ти що будеш? — запитує Люда, займаючи чергу.

— Пиріжок і чай, — навіть не дивлюся на меню, мені цього цілком достатньо, щоб перекусити.

— А я така голодна, що візьму пюре з котлетою, — задумується, дивлячись на вітрину зі стравами, — і салат.

— Почекаю тебе за столиком, — купую собі перекус й знаходжу вільне місце. За другими стравами така черга, що я й голодна там не стояла б. Поки їм, кручу головою в очікуванні Люди. Народу багато, але з багатьма одногрупниками ще не познайомилась, тому не знаю про що говорити.

— Злодюжко, мене виглядаєш? — чую позаду себе, а потім хтось кладе долоню на моє плече.

— Взагалі-то ні, — відповідаю з повним ротом. От чому він з’явився саме зараз, коли я в такому невигідному положенні?

— Смачно? — без дозволу бере мою руку у свою нахиляється й підносить до губ. Кусає пиріжок й кривиться. — Таке собі, — відсуває стілець й сідає поряд. — Як справи? — обпирається підборіддям на руку й сканує мене поглядом. Ковтаю й відпиваю чай.

— Тобі не холодно у такому одязі? — натякаю на його футболку. Сьогодні досить прохолодно, особливо у приміщенні. Добре, хоч в університеті не ходить у своїй формі, на ньому джинси і чорна футболка.

— Ні, мене кохання гріє.

— То чому ж ти тоді причепився до мене?

— Я сподіваюсь, що твоє, — широко всміхається.

— Не дочекаєшся, — єхидно усміхаюсь.

— Добре, не буду тебе бентежити, їж, — підводиться. — Зустрінемось після занять, — підморгує мені й швидко прямує на вихід. Тобто після занять? Не збираюсь я з ним зустрічатись. З якого це дива? Його самовпевненість дратує так, що аж око смикається.

— Алю, це він? — підлітає до столика Люда. — Він? — ставить тацю з обідом й втуплюється в мене поглядом карих очей. Своє русяве волосся вона зав’язує у високу гульку і до середини дня з неї смішно стирчать волоски. Хочеться усміхнутись, але стримуюсь.

— Так, вчорашній нахаба.

— Ти не говорила, що він такий… З якого курсу?

— Поняття не маю, — буркаю й продовжую жувати свій пиріжок.

— Я на твоєму місці вже досьє зібрала б. Дуже непоганий варіант. Дуже. Та він просто бомба! — збуджено шепоче, перемішуючи своє пюре.

— Їж, бо не встигнеш, — допиваю чай й чекаю поки вона облишить свої розпитування. — Нічого особливого в ньому немає, — дивлюсь в бік виходу, але Макара вже не видно. Симпатичний хлопець, але таких тисячі. А от за нахабністю стоїть на першому місці.

Після занять Люда біжить до бібліотеки по підручники, а я спускаюсь, щоб піти додому. Присутня невелика напруга, але коли не помічаю в холі Макара вона зникає. Забираю свій піджак з роздягальні й виходжу на вулицю. Вчорашнє літо змінилось на досить прохолодну осінь. Зупиняюсь, збираючись накинути піджак, але помічаю неподалік компанію хлопців і серед них Макара. Відвертаюсь, що він мене не впізнав і швидко прямую в бік зупинки. Тільки б він мене не побачив! Тільки б не побачив!

— Мишко, ти куди біжиш? — голос ззаду розбиває всі надії. Блін! Як реп’ях, чесне слово!

— Маю справи, — розвертаюсь до нього обличчям.

— Тобто борги віддавати ти не вмієш?

— Які борги? — одразу згадуються колектори, що вимагають у людей кредити, яких не існує. Напружуюсь і з підозрою дивлюсь на хлопця.

— Як це? Я тобі вчора допоміг, а ти відмовляєшся кави випити, — підходить ближче. — Невже боїшся мене?

— Ні, не боюсь, — кажу напівправду.

— То може, й справи почекають? — легка усмішка торкається його вуст.

— Далеко я з тобою не піду, — стаю в захисну позицію.

— Пропоную обрати заклад поряд з твоїм будинком, — приємно дивує його пропозиція. Не знаходжу, що відповісти, просто невпевнено киваю.

— Макаре, — той самий хлопець, що й вчора знову його гукає. Він швидко прямує в наш бік, уважно придивляючись до мене. — Ми в центр. Ти з нами? — переводить погляд на Макара.

— Ні, у мене плани. Познайомся, це Аля, — знову дивує.

— Ілля, — киває мені хлопець.

— А там стоять Захар та Арсен, — пояснює Макар, вказуючи рукою в бік своєї компанії, — ми разом граємо в команді. Просто киваю, бо не знаю як реагувати на його слова. Навіщо він мені про це розповідає?

— Куди зібралися? — запитує Ілля.

— На… — хочу відповісти, але Макар перебиває:

— Це наша справа, зустрінемось завтра, — тисне йому руку й перший прямує до переходу.

— Бувай, — знизую плечима й поспішаю за нахабою. Він і з друзями так себе поводить, наче має перевагу.