Основна частина

За джинсами (70 - ті  роки)

Славік армійську строкову службу проходив у Ленінграді. Повезло. Два роки був при штабі. Справжніх солдатських «тягот і лішєній» не бачив.

Разом з ним служили ленінградці. Синки різних начальників. Навіть одного міністра, якщо його синок не збрехав.

Для  таких це місце тепле. Не далеко від дому, сім’ї.  При одноденному звільненні  від служби можна було рідних провідати.

Коло цих ленінградських хлопців навчився Славік  багатьом новим премудростям.

Раніше він навіть і не чув про групи «Роллінг Стоунз», «Бітлз»  чи «Смокі», не знав скільки коштують імпортні «шмотки» та яке вони надважливе місце займають у всякого «продвинутого»  молодого  хлопця чи дівчини.

Нові армійські знайомці жили тільки цими речами. Про це говорили  й сперечалися. Це повністю займало їхній мозок.

У них слухати радянських співаків або радянську музику вважалося ознакою забитого села.

Виявляється, якщо не маєш фірмових джинсів, краще  на люди не виходити, щоб не соромитися. Краще вже зовсім нічого не вдягати.

– Знай, чувак, без фірми ти ніхто. Бо лейба «Вранглер» або «Левайс» –  то все, –  запевняли Славіка  «прикинуті» солдати.

Коли після служби повернувся хлопець у своє містечко, першим ділом вирішив одягнутися, аби не соромно було вийти на люди.

Добре, що мати зберегла гроші зароблені ним ще до армії. Триста карбованців.  Славік відкладав їх не один місяць. Мовби знав, що згодяться.

Вдома, зрозуміло, нічого путнього не купиш. Треба їхати до великого міста. От хоча б до Одеси.

В Одесі Славік  уже був, то трохи знає, що там і до чого.

Перед поїздкою мати випитала, куди зібрався. Почала сварити:

– І куди ти поїдеш в таку далечінь?...  Чи тобі тут одежі не хватає?...  За якою хулєрою перти аж в ту Одесу? Чи розуму  бракує?... Пішов би в наш універмаг та купив би все, шо треба.

– Ай,  мамо, ви там розумієте. Того, шо хочу в нас нема.

Славік подумав, якби ще мати знала, скільки грошей коштує те, що він задумав купити, точно вважала б, що він з розуму зійшов.

В Одесі, на базарі хлопець довго  придивлявся до тих хто там торгував. Відкрито джинси ніхто не продавав.  

Нарешті вдалося запримітити вертлявого чоловічка, який шниряв туди-сюди, підходив до різних компаній та явно показував, що він тут за свого.

– Джинси є? – підійшов до нього Славік.

Чоловік  нахабно обдивився хлопця з голови до ніг:

– Є. А шо з грошима?

– З грошима все в нормі.

– Ну тоді ходім.   

Пішли... Довго петляли дворами... Той хто мав бути продавцем оглядався чи ніхто не йде слідом. Зупинявся, підглядав з-за рогу, неначе в шпигунських фільмах.

Нарешті зупинилися. Славіку треба було чекати, а чоловічок  шмигнув кудись між будинків.

Через хвилин п'ятнадцять з’явився зі спортивною сумкою на плечі.  Поставив її біля ніг. Розкрив. У сумці пар зо п’ять джинсів та імпортні сорочки з іноземними написами.

Приміряти не дав. Сказав, що достатньо зміряти в поясі, а все остальне підійде. По довжині можна буде підкласти, як захочеться.

Славік пробував все- таки настояти, аби приміряти, але продавець знову відмовив:

– Тобі тут магазин?... Береш – бери, а, як ні, то без тебе знайдуться бажаючі. Та давай скоріше, бо міліція нагряне, тоді буде не до примірок.

Хлопець вибрав двоє штанів і дві сорочки з матеріалу схожого на марлю.

Як повернувся додому, розгледів добре те, що було куплене й приміряв. Одні штани підходили. Другі були тіснуваті. Сорочки теж не підійшли. З такого матеріалу якби тиждень проходити,  й то буде добре.

Вирішив Славік продати те, що не підійшло. Прикинув: навар невеликий зможе отримати.

На місцевому базарі товаром відразу зацікавилися. Багато, хто хотів купити, але, як взнавали ціну, незадоволено відходили. Тут люди з цінами на такі речі ще були не знайомі.

 За джинси Славік просив 180 карбованців. В Одесі брав за 130.

Підійшов молодий чоловік спортивної статури. Розпитав, роздивився, обійшов кругом. Якось наче прицільно кинув поглядом в різні боки. Потім нахабно закинув штани й сорочки собі на плече і тицьнув Славіку червоне посвідчення.

Хлопець аж здригнувся від несподіванки.

Міліціонер міцно і цупко взяв його під лікоть та повів у відділення.

Там він сів за обшарпаний стіл й став швидко щось писати. Запитував ім’я, прізвище, по батькові, адресу, місце роботи чи навчання, коли повернувся з армії та ще багато чого. Говорити став жорстко, неначе батогом бив.

Потім запросив двох свідків – дружинників з червоними пов’язками на рукавах, які помагали міліції.

При свідках запитав де купував товар, за якою ціною. Чому продавав за більшою ціною? Чи робив так раніше? Чи має ще товар? Сам скупляв чи з кимось?