Розділ 6. Операція "Евакуація". Частина 4.

Легені горіли так, ніби я дихала товченим склом, а не сирим нічним повітрям. Ми бігли крізь ліс, не розбираючи дороги. Покручені гілки шмагали по обличчю, залишаючи пекучі подряпини, мокре листя ковзало під ногами, але я навіть не думала зменшувати швидкість. У своєму часі я тікала від поліції та охоронців із ліхтариками, але це... це був зовсім інший рівень жаху. Позаду, крізь густі крони дерев, вже чітко пробивався гавкіт мисливських псів. Маєток прокинувся. Граф виявив, що його головний трофей випарувався крізь стіну, і тепер справжнє криваве полювання почалося.

Артур біг на пару кроків попереду. Він ломився крізь хащі, як нестримний бульдозер, міцно притискаючи до грудей крихітний згорток. Чоловік тримав малого так обережно, ніби ніс не немовля, а найкрихкішу і найважливішу бомбу у світі. 

Покинута хижа лісорубів показалась в тумані настільки раптово, що я ледь не врізалася в широку спину Артура.

Юліан уже чекав. Він стояв біля неспокійного коня – блідий, смертельно виснажений і з запалими від безсоння і болю очима. Зарз він сам скидався на примару. Побачивши нас, він рвонув назустріч, і його погляд миттєво метнувся за наші спини. Раз, другий. Він гарячково шукав у темряві жіночу постать, яка так і не з'явилася.

Артур зупинився, важко дихаючи. Його парадна ліврея була виваляна в багнюці, але рухи залишилися чіткими і зібраними. Він мовчки і неймовірно дбайливо передав Юліану згорток.

Коли Юліан прийняв свого сина, його великі руки дрібно затремтіли. Він притиснув малюка до грудей, але його очі все ще відчайдушно благали нас про якесь диво. 

– Де вона? – його голос зірвався на жалюгідний хрип, від якого в мене болісно защеміло серце. – Чому ви самі?

– Її немає, Юліане, – голос Артура розрізав нічну тишу, як скальпель. Він звучав жорстко. – Вона залишилася там добровільно. Це був єдиний спосіб вивести малого з маєтку непоміченими. Вона стала приманкою, щоб ви двоє могли жити.

Юліан похитнувся, ніби Артур щойно з розмаху вдарив його під дих. У його очах відбився такий нищівний відчай, що мені стало фізично боляче на це дивитися. Я бачила, як ламається людина.

– Ні... ні, я не можу... я повернуся за нею... – забормотав він у маренні, роблячи непевний крок у бік маєтку.

– Тікай! – рикнув Артур, грубо хапаючи його за вільне плече і струшуючи. – Собаки вже в лісі! Якщо ти зараз попрешся назад – її жертва була абсолютно марною, і граф просто вб'є вас усіх трьох! Сідай на коня і скачи на південь, чуєш мене?!

І саме в цю секунду світ дав тріщину.

Це почалося з тихого вібруючого гудіння, ніби прямо над нами розірвало високовольтний дріт. Повітря миттєво стало густим, як кисіль, і різко запахло озоном перед грозою. Волосся на моїх руках стало дибки від статики. Я спробувала зробити вдих, але повітря ніби застрягло в стиснутому горлі.

– Марто... – Артур шоковано подивився на свої підняті руки.

Я опустила погляд і ледь не закричала вголос. Наші контури замиготіли. Ми виглядали як голограма з дуже поганим сигналом: моя долоня на секунду стала абсолютно прозорою, я чітко побачила крізь неї темну кору дерева, а потім вона знову болісно зібралася з пікселів реальності, супроводжуючись тихим статичним тріском.

Юліан відсахнувся, інстинктивно міцніше притискаючи до себе дитину. Жах від втрати коханої в його очах миттєво змішався зі страхом перед чимось потойбічним. 

– Матінко Божа... – скрикнув він, гарячково хрестячись вільною рукою. – Що з вами робиться?! Хто ви такі, в ім'я всього святого?!

Простір навколо нас почав агресивно згортатися. Я фізично відчувала, як час буквально виштовхує нас, як чужорідні тіла, назад у нашу епоху. Проклята картина нарешті виконала свою функцію і кликала нас додому.

– Зачекай! – крикнула я, долаючи шалений опір самого повітря, яке стало в'язким, мов смола.

Моя місія ще не була завершена. Я зробила останнє, відчайдушне надзусилля і засунула неслухняну руку в кишеню свого брудного фартуха. Мої пальці намацали холодний метал. 

– Це... від Елеонори! Для малого! Візьми!

Я з силою простягнула руку вперед. Вона знову пішла прозорими брижами, я майже не відчувала її, але я встигла. Мої миготливі пальці торкнулися його гарячої долоні. Важкий золотий перстень із чорним смарагдом впав у руку Юліана.

Його очі розширилися від шоку, коли він впізнав герб, а потім перевів погляд на нас. Наші тіла вже не просто миготіли,  вони почали стрімко розпадатися на тисячі сліпучих золотавих іскор, безболісно розчиняючись у нічному повітрі.

– Ми з майбутнього, Юліане! – крикнув Артур зі смішком. Його голос уже не належав цьому темному лісу, він відлунював ніби з порожнього колодязя. – Просто пам'ятай про неї! І збережи його!

Світ вибухнув сліпучим спалахом світла, яскравішим за тисячу сонць. Темний ліс, густий туман, далекий гавкіт собак і шоковане обличчя молодого конюха, що притискав до себе сина – усе це безжально стерлося за одну мілісекунду. Залишилася лише оглушлива тиша і жахливе відчуття вільного падіння крізь сам час.

***

Удар об тверду підлогу був таким, ніби мене без парашута скинули з даху хмарочоса. Я різко розплющила очі, судорожно хапаючи ротом повітря, і болісно закашлялася.

Моя спина втискалася в холодний паркет вітальні. Навколо панувала густа темрява, але це була зовсім інша темрява – вона пахла так по-звичному рідно. 

Я гарячково обвела себе руками і відчула грубу тканину своєї куртки та знайомий рубчик улюблених джинсів. Жодного клятого фартуха чи жорсткого корсета. Я вдома. У голові гуло, як у трансформаторній будці, залишаючи по собі лише дезорієнтуючу порожнечу.

Поруч почувся важкий шурхіт. Артур зі стогоном сперся на руки і повільно підвівся на ноги. Його дорогий піджак покрився пилом, і він так само як і я до цього, обмацав власне тіло, ніби перевіряючи його на реальність. 

Я рефлекторно підняла долоні до очей. Вони були порожніми і цілком звичайними - жодних миготливих пікселів простору, а також зникли всі мозолі і ранки, ніби їх і не було. Важкий фамільний смарагд, який мені довірила вмираюча жінка, назавжди залишився там, за двісті років від нас, у мозолястих руках Юліана.