Розділ 6. Операція "Евакуація". Частина 3.

І ось цей проклятий день настав. Осінній бал.

Маєток Кроуфорд перетворився на гігантський розтривожений вулик, ущерть наповнений дуже дорогими, гудячими і надзвичайно пишними бджолами. Безперервно під’їжджали лаковані екіпажі, парадні двері запобігливо відчинялися перед лордами та леді, які сяяли діамантами, але за розкішними лаштунками цього свята панувала неконтрольована паніка.

Через нашу вдалу нічну евакуацію Юліана, відбиті нирки Томаса та ще парочку безглуздих скорочень, під які ми не попали тільки чудом, персоналу для такого масштабного пишного прийому катастрофічно не вистачало. Головний дворецький був за один міліметр від інфаркту. У повному відчаї він наказав терміново зігнати найвищих хлопців зі стайні, жорстко відмити їх смердючим лужним милом до червоної шкіри і силоміць втиснути в запасні гостьові лівреї. Їм під страхом звільнення і батога суворо заборонили навіть відкривати рота - вони мали просто стояти німими гарними статуями біля фуршетних столів і вчасно підливати напої лордам.

Так мій напарник Артур, колишній успішний мільйонер, власник корпорацій і новоспечений фахівець із прибирання кінського гною, опинився в головній вітальні. У безглуздому прикиді та неймовірно тісних білих панталонах він стояв біля столу з дорогим французьким шампанським із таким кам'яним виразом обличчя, ніби планував влаштувати масове вбивство прямо під час чергового реверансу. Я ледь стримувала нервовий сміх, дивлячись на нього.

Я сама бігала між поверхами, розносячи кришталеві келихи. Музика оркестру гриміла по всьому будинку, тисячі свічок у люстрах відбивалися в кришталі і дзеркалах, а високий світський сміх гостей здавався моїм напруженим нервам монотонним воронячим карканням.

Граф був у самому центрі уваги. Він буквально сяяв, приймаючи нескінченні привітання, і тримав Елеонору попід руку так міцно і владно, що я зі свого кута чітко бачила, як болісно біліють її тонкі пальці під мереживом рукавичок.

Вона була в спеціально пошитій смарагдовій сукні з глибоким декольте. На шиї – кілька ниток важких морських перлів. 

Я непомітно прослизнула повз Артура, з дуже професійним виглядом роблячи вигляд, що перевіряю ідеальну симетрію серветок на його фуршетному столі.

– Ти як, Ваша Світлосте? Виживаєш? – шепнула я, ледь ворушачи губами, дивлячись на пляшки.

– Я всією душею ненавиджу ці штани, – так само тихо відгукнувся він крізь стиснуті зуби, навіть не кліпнувши оком у бік гостей. – Клянуся, вони шилися на якогось євнуха без системи кровообігу. І я ненавиджу цих людей. Як вони можуть спокійно пити шампанське і так голосно сміятися, коли повітря в цьому клятому домі так тхне близькою смертю?

– Тримайся, Снобе. Не час для класової ненависті. Скоро все почнеться, – я кинула дуже напружений у центр яскравої зали.

Елеонора раптом різко похитнулася, судорожно вчепившись вільною рукою в спинку чийогось порожнього крісла. Граф у цей момент щось дуже весело розповідав літньому глухуватому лорду, навіть не помітивши, що його дружина щойно змінила колір обличчя з “блідо-рожевого” на “аристократичний трупний”. Вона дуже важко вдихнула, і на її відкритому чолі під світлом свічок миттєво виступив холодний піт.

– Марто, – Артур ледь помітно кивнув у бік графині, і його голос миттєво втратив залишки сарказму та іронії. Він став максимально зосередженим. – Здається, наш таємний пасажир щойно вирішив, що розпал дворянського балу – це ідеальний час для епічної появи на світ.

Ми коротко перезирнулися. Жарти остаточно скінчилися. 

Оркестр на балконі продовжував голосно грати веселий віденський вальс, але для нас ця мажорна музика вже стала просто фоновим шумом перед великим вибухом.

***

Перехід від сліпучо-блискучої бальної зали до закритих покоїв графині нагадував швидкий спуск у пекло, тільки чомусь сходами вгору. Щойно Елеонора зблідла як смерть і ледь не втратила свідомість просто посеред вітальні, граф, зберігаючи свою світську і трохи стурбовану посмішку, негайно наказав відвести дружину до її кімнат.

– Звичайна жіноча слабкість, панове, нічого серйозного. Емоції від свята, – недбало кинув він роззявленим гостям, перш ніж дати жорсткий знак дворецькому.

Але я бачила його торжествуючі очі. Він прекрасно знав, що саме почалося. Він так довго на це чекав.

Мене, як найбільш непримітну, відправили нагору як помічницю для води і рушників. Домашній лікар графа і сам господар залишилися по-хазяйськи чекати у малій вітальні прямо перед спальнею, розслаблено попиваючи дорогий бренді і слухаючи приглушені звуки через стіну. Вони були абсолютно впевнені, що з цієї глухої кімнати немає жодного іншого виходу. Вони не знали про Артура, який просто зараз стояв у павутинному тунелі прямо за стіною з гобеленом, рахуючи кожну секунду до нашої зустрічі.

У спальні було нестерпно душно і жарко. Стара досвідчена повитуха швидко метушилася біля ліжка, а я постійно, як заведена, міняла важкі мідні тази з водою та криваві рушники, фізично відчуваючи, як мокне і липне до тіла сорочка під накрохмаленим фартухом.

Елеонора не кричала, вона завивала. Графиня зі страшною силою вгризалася зубами в мереживну подушку, щоб тільки не дати графу за стіною почути весь масштаб свого болю і страждань. Вона була неймовірно сильною.

У короткій перерві між переймами, коли стара повитуха відійшла до дубового столу за чистими льняними простирадлами, Елеонора раптом різко схопила мене за руку. Її тонкі пальці, мокрі від холодного поту, вп'ялися в моє зап'ястя з такою мертвою хваткою, що залишилися синці.

Вона важко уривчасто дихала, дивлячись на мене своїми майже чорними від болю очима. 

– Марто... – прохрипіла вона, ледь ворушачи покусаними до крові губами. – Скажи мені правду... перед лицем Бога. Хто ви такі насправді? Ви… ви ж не звідси.

Я приголомшено завмерла з рушником у руці. У двері з коридору вже гучно і нетерпляче постукали – граф перевіряв, чи все йде за його садистським сценарієм. У мене катастрофічно не було часу придумувати для неї чергову логічну байку про сиріт із лондонських нетрів чи збіднілих родичів.