Розділ 6. Операція "Евакуація". Частина 2.

Наступні кілька ночей ми з Артуром провели в ролі двох відчайдушних кротів-переростків. Покинута каплиця на самому краю маєтку виглядала так, ніби тут знімали низькобюджетний фільм жахів ще за сто років до винайдення кінематографа: покручені чорні дерева нагадували вузлуваті руки мерців, густий плющ агресивно намагався задушити залишки каміння, а старі дубові двері льоху буквально вросли в землю, надійно сховавшись під товстим шаром спресованого бруду і гнилого листя.

Артур з розмаху ввігнав іржаву лопату в твердий ґрунт. Почувся дуже неприємний скреготливий звук металу об камінь. Він глухо вилаявся крізь зуби і важко сперся на держак, який зловісно тріснув під його вагою.

– Знаєш, – пропихтів він, намагаючись віддихатися. Його колись біла сорочка намертво прилипла до спини, а важке дихання виривалося в холодне нічне повітря хмарками пари. – У моїх бізнес-планах на цей рік була купівля невеликої IT-компанії, перспективне розширення ринку в Азії і, можливо, новий спорткар. Аж ніяк не розкопки вікторіанської каналізації по ночах. Як думаєш, Марто, ця місцева глина відпереться від моїх штанів, чи мені доведеться йти рятувати дитину на бал у стилі “бродяга-шик”?

– Життя повне сюрпризів, Ваша Світлосте, – я сиділа на похиленому кам'яному надгробку, який вже давно втратив ім’я власника, і обережно, але методично підрізала товсті коріння плюща своїм універсальним інструментом – тією самою залізною кісточкою від корсета. Мої пальці вже звело від холоду і вогкості, але я намагалася не подавати вигляду. – До того ж, подивися на це з позитивного боку: ти нарешті працюєш руками і бачиш реальний результат своєї праці. Це ж такий модний нині цифровий детокс! Жодного спаму на пошті, жодних багатогодинних безглуздих нарад у зумі, ніяких падаючих акцій. Тільки ти, лопата і матінка-земля. 

Артур подивився на мене таким поглядом, яким зазвичай без попередження звільняють працівників без вихідної допомоги. Він витер мокрий лоб брудним рукавом, залишивши на обличчі мальовничий мазок сажі та глини, що робив його схожим на пірата-невдаху з дитячої казки.

– Якщо я ще раз почую від тебе слово “детокс” або щось в такому дусі, я клянуся, я закопаю тебе прямо тут, поруч із цим тунелем, – похмуро пообіцяв він, знову з силою заганяючи лопату в непіддатливу землю. – І особисто напишу на твоєму надгробку золоте правило: “Ніколи не давай непроханих порад людям, які тримають у руках лопату”. 

– Цілком справедливо, – легко погодилася я, зістрибуючи з холодної кам'яної плити і розминаючи затерплі задубілі ноги. – Давай сюди лопату, мільйонере. Я покопаю, а ти поки розберися з тими задушливими ліанами біля петель, бо двері все одно не відчиняться.

Ми мінялися кожні п'ятнадцять хвилин, працюючи в абсолютній тиші. Земля була страшенно вогкою і липла до взуття, сповільнюючи кожен рух. З кожним знятим шаром бруду контури дверей ставали все чіткішими, поки нарешті лопата Артура не вдарилася об щось тверде. Він намацав масивне повністю іржаве залізне кільце, що слугувало ручкою.

Врешті-решт, лише за три дні до фатального балу ми докопалися до самої основи. Старі двері льоху виявилися напрочуд міцними, хоч і сильно розсохлися від вікового часу і вологи.

– Ну, давай, відчиняй свій портал у світле майбутнє, – видихнула я, спираючись на держак лопати і витираючи брудні, обдерті руки об робочий фартух. Моє серце калатало від втоми і очікування.

Артур дістав з глибокої кишені брудну ганчірку, щедро просочену якимось жиром (я навіть не стала питати, на які хитрощі і жертви він пішов на стайні, щоб її непомітно дістати), і густо змастив іржаві петлі. Потім він перехопив залізне кільце обома руками, міцно вперся чоботом у кам'яну кладку стіни і з усієї сили потягнув на себе.

Двері нарешті піддалися. На нас одразу ж дихнуло пронизливим холодом, густим запахом пилу і старого підземелля. Ми з Артуром перезирнулися в темряві, важко дихаючи. Наш божевільний план евакуації офіційно отримав свій діючий чорний вихід.

***

А за день до головного свята я нарешті побачила на власні очі те, що мало стати нашим спільним вироком. Містер Блейк закінчив свою монументальну роботу.

Я тихо зайшла у велику вітальню, озброївшись величезною кришталевою вазою зі свіжими хризантемами. Моя офіційна версія для перебування тут – змінити квіти перед балом. Справжня мета – подивитися своєму головному ворогові прямо в очі і оцінити масштаб катастрофи. У кімнаті стояло задушливе важке повітря.

Той самий портрет стояв рівно посеред кімнати на масивному дерев'яному мольберті, надійно прихований під важкою оксамитовою тканиною. Художник саме нервово крутився біля нього, пакуючи свої пензлі і фарби так різко і хаотично, ніби збирався не просто поїхати до себе додому, а втекти з країни назавжди під чужим ім'ям.

Раптово помітивши мене, він здригнувся всім тілом і випадково зачепив ліктем край оксамиту. Важка тканина з тихим шелестом сповзла на підлогу.

Я ледь не впустила вазу з рук. Холодна вода хлюпнула мені прямо на фартух, але я навіть не кліпнула, не в змозі відвести погляд від полотна.

З картини на мене дивилася Елеонора. Але це була зовсім не та виснажена бліда жінка, яка пару днів тому у своїх покоях змирилася зі своєю швидкою смертю. На картині вона була величною, холодною і сліпуче сяючою. 

Але щось у цьому шедеврі було фатально не так. Я бачила, я буквально відчувала кожен мазок на цьому полотні. Вони були не просто нервовими чи невпевненими – вони були по-справжньому панічними. Фарба лягала густо, хаотично, шарами, ніби художник відчайдушно намагався перекрити щось жахливе, що невідворотно проступало крізь полотно зсередини, як хвороба.

– Ви це бачите, містер Блейк? – прошепотіла я змертвілими губами, роблячи повільний крок ближче до портрета, заворожена і налякана до нудоти одночасно.

Художник різко, наче від удару струмом, відсахнувся від мольберта, з гуркотом перекинувши свій робочий стілець. Його руки трусилися, як у хворого, а очі, червоні від хронічного безсоння, були наповнені справжнім страхом. Він зараз виглядав набагато гірше за свою нещасну натурницю в її найгірші дні.