Розділ 5. Врятуй ближнього свого. Частина 4.

Цей ранок почався з дикого гавкоту мисливських собак, гучного гуркоту важких чобіт по бруківці та грубих чоловічих криків, від яких кров миттєво холонула в жилах, а залишки сну зникали без сліду.

Нас усіх жорстко вигнали на задній двір, коли бліде осіннє сонце ще навіть не повністю піднялося над обрієм. Повітря було сірим, вогким і пронизливо холодним. Кухарки, перелякані покоївки, заспані конюхи – всі стояли щільним, збитим натовпом, дрібно тремтячи чи то від ранкової мряки, чи то від страху, який зараз густо висів над усім маєтком.

Граф Мортімер уже стояв на терасі, височіючи над нами. Цього разу на ньому не було ідеально випрасуваного сюртука чи краватки – лише біла сорочка і недбало накинутий на плечі теплий халат. В його стиснутих руках змією звисав той самий  шкіряний батіг, який ще вчора гуляв по спині Юліана.

– Цієї ночі цей щур втік, – голос графа не був гучним, він говорив спокійно, але кожне слово розносилося мовчазним двором, немов глухий удар похоронного дзвона. – Він фізично не міг зірвати замок ізсередини сам. Хтось із вас, нікчемних дурнів, вирішив пограти в милосердя в моєму домі.

Тиша у відповідь була такою мертвою і важкою, що я чітко чула власне прискорене, панічне серцебиття. Я стояла в другому ряду, сховавшись за широкою спиною якоїсь прачки, і намагалася дихати максимально непомітно, втискаючи голову в плечі.

– Отже. Хто це зробив? – граф повільно обвів хижим поглядом наш переляканий натовп. Його темні очі, здавалося, зазирали в душу кожному, шукаючи найменшу ознаку провини. – Один крок уперед. Тільки один. І я, можливо, збережу цьому зраднику життя.

Ніхто не поворухнувся. Жодного звуку, крім скиглення собак десь біля стаєнь. Думками я зараз молилася всім відомим богам, щоб ніхто з нічної зміни випадково не згадав, як я вчора пізно вешталася біля чорного входу в пральню з відром.

– Що ж. Солідарність. Яка зворушлива і несподівана якість для челяді, – тонкі губи графа викривила відверто недобра посмішка. Він анітрохи не засмутився нашому мовчанню. – Але в цьому світі за кожну помилку треба платити. І якщо охоронець спить на своєму посту – за всіма законами він добровільно бере провину втікача на себе.

Двоє міцних лакеїв грубо витягли на середину двору Томаса. Старий кучер ледь тримався на ватних ногах. Він був блідим як крейда, його всього трусило від похмілля і жаху, а на його в'ялій шиї я чітко бачила страшні червоно-сині сліди – синяки від пальців Артура, який вчора його душив. Томас щось жалюгідно плутано белькотів про те, що на нього раптово напали ззаду в темряві, що він нічого не бачив і це був сам диявол, але граф лише гидливо скривився, не слухаючи.

– Прив'яжіть його.

Коли нещасного Томаса потягли до того самого проклятого колеса від старого воза, натовп слуг колективно ахнув. Хтось із молодих прачок різко відвернувся, затуляючи обличчя фартухом, не в силах на це дивитися.

Перший удар батога розірвав ранкову тишу, і старий кучер завив так дико і страшно, що в мене фізично заклало вуха, а до горла підкотила нудота.

Раптом зліва від мене почувся різкий рух. Артур.

Я скосила очі. Він дихав дуже важко, уривчасто, ніби йому не вистачало повітря, і його очі були широко розплющені, ніби не до кінця усвідомлюючи, що відбувається. Він невідривно дивився на Томаса, і я чітко бачила, як у ньому просто зараз з тріском щось ламається. Одне діло – це грати в ігри на виживання, терпіти знущання аристократів чи кидати гній у стайні. І зовсім інше – на власні очі дивитися, як абсолютно невинну людину (нехай він і був старим п'яницею) жорстоко шматують до крові виключно за те, що минулої ночі зробив ти.

– Це через нас... – прохрипів Артур ледь чутно, ніби сам до себе, і його плече нервово смикнулося.

Він зробив півкроку вперед. Він справді збирався вийти з ряду. Цей клятий герой-самогубець, у якому раптом прокинулася совість, збирався піти і при всіх зізнатися графу.

Я зреагувала виключно на базових рефлексах. Моя рука метнулася наосліп, і я мертвою хваткою вчепилася в його зап'ястя, зупиняючи рух. Артур шоковано смикнувся, намагаючись вирватися, і обернув до мене своє сповнене болю і провини обличчя.

– Марто, пусти... відпусти мене, чорт забирай. Це моя провина, це я його вчора вирубив... – прошепотів він так тихо і відчайдушно, щоб почула лише я.

Я зробила швидкий крок ближче до нього, затуляючи його своїм тілом від можливих поглядів наглядачів. Я не сказала жодного слова у відповідь. Жодних аргументів. Я просто швидко ковзнула долонею нижче, знаходячи його тремтячі пальці, і міцно, до болю переплела їх зі своїми. Мої нігті майже до крові вп'ялися в його свіжі мозолі.

“Я знаю”, – кричав мій відчайдушний потиск. – “Я знаю, як це зараз боляче дивитися і як це несправедливо. Але якщо ти зараз вийдеш – ти миттєво вб'єш нас обох. Нас повісять поруч із ним. А потім граф все одно доб'є Томаса просто для показовості.”

Артур здригнувся всім тілом від чергового гучного свисту батога і крику кучера. Він стиснув мою руку у відповідь з таким відчаєм силою, що мої кістки ледь не хруснули. Ми стояли пліч-о-пліч, завмерши, мов дві статуї. Просто як двоє людей з іншого століття, прикуті одне до одного цією страшною кривавою таємницею. Наші міцно переплетені пальці були зараз єдиним якорем, який тримав його від фатального самогубного кроку, а мене саму – від того, щоб не зірватися в дику істерику прямо тут, на бруківці.

Ми просто стояли і мовчки дивилися на цей кривавий кошмар, відчуваючи спільну гірку провину, яка тепер назавжди отруїла для нас повітря цього проклятого маєтку.

***

Граф одразу після покарання замкнувся у своєму кабінеті, а графиню, яка ледь трималася на ногах, знову під конвоєм відіслали в її західне крило під надійний замок.

Місіс Бредлі, яка сама була біліша за свій ідеально накрохмалений фартух, мовчки, не піднімаючи очей, сунула мені в руки тацю з гарячим відваром і коротко кивнула на сходи.