Розділ 4. Слідство ведуть дилетанти. Частина 3.

Виїзд був призначений на третю годину, але маєток почав трястися в лихоманці ще з полудня. Граф вимагав абсолютної бездоганності в усьому - від блиску мідних ручок на дверцятах карети до ідеально випрасуваних стрічок на капелюшку своєї дружини. Слуги літали коридорами, наче наполохані щури. А графиня... Вона виглядала так, ніби її вели не на примірку розкішної сукні до мадам Дюбуа, а прямісінько на ешафот. Кожен її крок був важким, наче до подолу її темної сукні пришили свинцеві гирі.

Я, користуючись загальним хаосом, забилася в глибоку нішу біля величезного вікна в головному холі. В руках я міцно стискала свій “стратегічний запас” рушників - мій ідеальний камуфляж, якщо місіс Бредлі раптом вирішить перевірити, чому я стирчу тут замість того, щоб натирати підлогу. З цієї точки двір проглядався як на долоні.

Чорна лакована карета, запряжена парою гнідих коней, чекала біля парадного входу. Томаса, нашого перебродженого “експерта з управління каретою”, справді ніде не було видно. Артур пізніше розповів, що цього генія в результаті знайшли сплячим обличчям у кориті з водою, пускаючи бульбашки. Тож місце на козлах довелося зайняти іншому.

Це був високий плечистий хлопець у формі кучера, якого я раніше бачила лише мигцем. Здається його звали… Юрій… Юлій… Чи Юліан? Щось в цьому дусі. Його капелюх був низько насунутий на очі, ховаючи обличчя, але навіть у цій безглуздій лівреї він тримався занадто прямо. Ще й стояв біля коней так напружено, ніби готувався до стрибка. Ціка-аво. 

Коли важкі двері маєтку відчинилися і графиня вийшла на ґанок, повітря над бруківкою, здавалося, завібрирувало. Вона зупинилася на секунду, мружачись від холодного осіннього сонця. Граф стояв на верхній сходинці трохи позаду неї. Він не спустився, щоб її провести. Він просто завмер там, схрестивши руки на грудях, і його темний високий силует нагадував хижого горгулью, що не зводить очей зі своєї здобичі.

Графиня повільно спустилася сходами і підійшла до карети. Юліан зробив крок назустріч. Він схилив голову, як того вимагав етикет, і подав їй руку в грубій шкіряній рукавичці, щоб допомогти піднятися на підніжку.

І тут час для мене наче зупинився.

Я завмерла, притиснувшись носом до прохолодного скла. Це тривало буквально секунду, може, дві. Але коли її тонкі тремтячі пальці лягли на його долоню, він не просто підтримав її. Його пальці стиснулися. Міцно і точно не по етикету, хоча я мало що в тому тямила. Боже, та це виглядало так, ніби він хотів смикнути її на себе, притиснути до грудей і заховати за власною спиною від усього цього пекла.

Вона на мить забарилася. Замість того, щоб швидко сісти в салон карети і сховатися, графиня підняла голову. Їхні погляди зустрілися.

І в цьому короткому німому діалозі було стільки концентрованого болю, відчайдушної ніжності та приреченості, що мені самій стало важко дихати. Між ними ніби літали іскри, але це були іскри прямо над відкритою бочкою з порохом. О трясця, це був справжній погляд двох потопельників, які намагаються вхопитися одне за одного під час шторму.

Мене наче струмом вдарило. Я глянула на графа.

Його очі звузилися, з якоюсь маніакальною цікавістю спостерігаючи за сценою. Він не поворухнувся, не видав жодного звуку, але я відчула, як по моїй спині пробіг такий мороз, якого не було навіть у найхолоднішому підвалі.

Граф помітив. О, він точно все помітив.

Графиня швидко опустила очі, вирвала руку, немов обпікшись, і зникла в темному салоні карети. Дверцята з гуркотом зачинилися. Хлопець, різко розвернувшись, одним спритним рухом застрибнув на козли, і екіпаж рушив з місця, здіймаючи пил на сірій бруківці.

Я перевела погляд на двір. Артур, який увесь цей час стояв неподалік із важким відром води, завмер наче соляний стовп. Він повільно підняв голову і перехопив мій погляд через вікно. В його очах читався непідробний шок, а ліве око знову нервово засіпалося. Він теж усе бачив.

– О боже... – прошепотіла я в порожньому холі, рефлекторно притискаючи стопку білосніжних рушників до грудей так міцно, ніби це був бронежилет. Якщо нам потрібно було не дозволити графу убити коханця графині, то ми щойно феєрично провалилися.  – Операція “Від кого байстрюк” щойно перейшла в стадію “нам усім кабзда”.

*** 

Тієї ночі я пробиралася до стайні не як ніндзя, а як людина, яка вже подумки вибирає собі місце на найближчому цвинтарі. Запах кінського гною, який раніше викликав у мене лише огиду, тепер здавався майже рідним – принаймні тут не було того мертвотного холоду, який виходив від графа на ґанку.

Артура я знайшла в його кутку на сіні. Він не спав. Сидів, обхопивши коліна руками, і порожнім поглядом дивився в стіну. Його ліве око сіпалося так ритмічно, що за ним можна було налаштовувати годинник.

– Ти це бачив? – прошепотіла я, сідаючи поруч і навіть не намагаючись жартувати про його зовнішній вигляд. У мене точно був не кращий - нас обох трусило.

Артур повільно повернув голову. У місячному світлі його обличчя здавалося висіченим із сірого каменю. 

– Марто, я бачив не тільки це. Я бачив, як на моєму майбутньому надгробку вибивають: “Помер через чужу романтичну дурість”. Ти помітила очі графа? Це був навіть не гнів. Та там по обличчю видно було, що він уже подумки точив сокиру.

– Юлій… Юліан… чи як там того хлопця, – я нервово смикнула чепчик. – Він стиснув її руку так, ніби вони прощалися на “Титаніку”. Навіть для дешевого жіночого роману це було занадто.

– Це був ідіотизм! – Артур раптом підскочив на ноги і почав нервово міряти стійло кроками. – Якого біса він це зробив?! Ми тут цілий тиждень вмиваємося лугом і кидаємо лайно, зливаємося з інтер'єром, щоб вижити, а цей... цей Ромео вирішив пограти в благородного лицаря прямо на очах у психопата!

– Спокійно, снобе, – я спробувала вхопити його за край брудної сорочки. – Ми ще не знаємо на сто відсотків, що це саме він батько. Може, він просто дуже... е-е... турботливий і емоційний конюх?