Розділ 4. Слідство ведуть дилетанти. Частина 2.

Наступний ранок почався не з кави, а з того, що місіс Бредлі ледь не вибила двері нашої комірчини, волаючи про те, що “сонце вже високо, а ліниві кобили ще сплять”. Мій організм, вихований на пізніх сніданках і восьмигодинному сні, посилав мені сигнали SOS, але вікторіанська реальність була невблаганною: або ти встаєш і пашеш, або отримуєш пральною дошкою по хребту.

Справжні веселощі почалися під час обіду в “людській” - великій, пахнучою чимось кислим та вологим їдальні для слуг. Я сиділа в кутку, намагаючись зрозуміти, чи це в моїй мисці плаває шматочок м'яса, чи це просто дуже оптимістично налаштована картоплина.

І тут увійшов він.

Артур виглядав так, ніби його щойно виплюнув термінатор дев'ятнадцятого століття. Заляпана сорочка з підкоченими рукавами відкривала передпліччя, які за тиждень махання сокирою стали підозріло більш рельєфними… Чи то я раніше не помічала? Щетина на обличчі додавала йому вигляду якогось брутального розбійника з романів, а не інвестора з Волл-стріт. Але навіть у цьому принизливому лахмітті він примудрявся нести свою голову так, ніби він все ще володіє як мінімум половиною Лондона.

Ефект був миттєвим. Руда Бетсі, яка зазвичай була готова перегризти горлянку за зайвий шматок хліба, раптом притихла і почала інтенсивно поправляти свій чепчик. Дівчата-покоївки за іншим столом зашепотілися, кидаючи на нашого “помічника” погляди, від яких можна було б прикурювати.

– Оце так красень... – ледь чутно зітхнула одна з дівчат, обернувшись до сусідки. – Шкода тільки, що всього лише дворовий чорнороб. Тягає мішки, дрова рубає та стайні чистить - звичайний батрак за копійки. А з вигляду і не скажеш, правда?

Артур, відчувши увагу, не розгубився. О ні, його его не просто не зникло, воно здавалось розбухло ще більше. Він окинув їдальню поглядом, затримався на Бетсі і... підмигнув їй.

Бетсі ледь не впала зі своєї лави, видавши звук, схожий на писк пораненого дельфіна.

– Боже, Марто, ти бачила? – прошепотіла вона мені, червона як буряк. – Він такий... такий... 

– ...брудний? – підказала я, з іронією спостерігаючи, як Артур гордо простує до мого столу. – Повір, Бетсі, він ще й хропе як трактор.

. Артур з важким зітханням впав на лаву поруч зі мною.

– Я бачу, твій фан-клуб зростає, Ваша Світлосте, – прошипіла я, не піднімаючи очей від своєї юшки. Не знаю чому, але вмить відчула невпинне роздратування. – Може, почнеш продавати квитки на перегляд своїх біцепсів? Нам би знадобилися гроші.

Я відклала ложку і з неприхованою іронією змірила його поглядом. Чомусь хотілось вжалити його якомога сильніше. 

– До речі, щойно чула, як твій фан-клуб озвучив твою офіційну посаду в цьому "холдингу". "Дворовий чорнороб". Звучить потужно, Снобе. А я все ламала голову, як же правильно називається людина, чиє резюме об'єднує експерта з кінського гною, лісоруба і вантажника чужих речей.

Артур завмер із занесеним над ротом шматком черствого хліба. 

– Чорнороб? – перепитав він, і в його голосі почулися нотки справжнього обурення. – Я не чорнороб, Марто. Я... багатофункціональний фахівець широкого профілю. Це розширення зони відповідальності.

Він роздратовано виштовхнув повітря крізь зуби і жорстко вгризся в хліб. 

– І взагалі, заздрість це деструктивна емоція, – відрізав він із повним ротом. – Якщо моя вроджена харизма та благородство допомагають мені отримувати від кухарки більші порції каші, я не збираюся від цього відмовлятися.

Він жував кілька секунд, з викликом дивлячись на мене, але поступово його погляд ковзнув далі, я прослідувала за ним, глянувши на виснажені обличчя інших слуг за сусідніми столами. У галасливій їдальні густо тхнуло потом і безпросвітною безнадією. Плечі Артура, які він щойно так гордо розправляв, захищаючи своє его, повільно опустилися. Розумію, вдавати з себе господаря становища ставало все важче, коли ти сидиш на липкій дерев'яній лаві в чужому столітті.

Він важко проковтнув сухий хліб і відсунув миску. Саркастична маска остаточно розчинилася в цій задушливій атмосфері. Артур нахилився ближче над столом, і його голос став зовсім тихим, дивуючи мене абсолютною відсутністю зверхності:

– Не хочу цього визнавати, але ти - єдина нормальна людина в цьому божевіллі, – раптом серйозно сказав він, дивлячись мені прямо в очі. – Навіть якщо ти постійно намагаєшся мене вжалити. Знаєш... без твоїх коментарів я б, напевно, вже реально почав розмовляти з конями.

– Ну, – я трохи зніяковіла, але швидко повернула собі іронічний тон, – я просто не можу дозволити тобі збожеволіти раніше за мене. Хто тоді буде моїм “Ватсоном” у цій безглуздій історії?

Ми кілька секунд мовчали дивлячись один на одного, і це було дивно, неначе єдина тепла мить посеред цього холодного світу. У мене навіть сироти на шкірі виступили, і я не витримала перша, переводячи погляд у свою тарілку. 

– До справи, – мій голос став серйозним, намагаючись перевести тему. – Що там у нашому “вуличному відділі”? Є кандидати на роль флориста-невдахи? 

– Поки що глухо, – Артур поморщився. – Я придивлявся до всіх. Садівник Френк надто старий для романтики, у нього на думці лише слимаки на капусті. Помічник конюха Білл... ну, він такий тупий, що навряд чи відрізнить волошку від бур’яну. Є ще пару хлопців, але вони постійно на виду. 

– Тобто коло звузилося, але воно все ще як футбольне поле, – зітхнула я. 

– Саме так. 

***

Я якраз полірувала важкий срібний свічник у коридорі, намагаючись відтерти пляму від воску, коли масивні двері кабінету графа відчинилися. Він стояв на порозі, весь такий ідеально виголений і у бездоганному чорному сюртуку, а перед ним, похнюпивши голову, стояла графиня. Вона виглядала блідішою за ту саму порцелянову вазу, в яку нещодавно блювала.

– ...Осінній бал відбудеться рівно за три тижні, Елеоноро, – строгий тон графа відлунням відбивався від високих стін. – І ви будете на ньому присутні. У сукні, яка відповідає вашому статусу, а не в цьому безформному лахмітті, в якому ви ховаєтеся від світу.