Розділ 3. Операція "Від кого байстрюк". Частина 2.

Наступний тиждень, проведений у цьому маєтку, довів мені одну істину: всі ті автори сентиментальних романів, які так солодко і щемно описували дев'ятнадцяте століття, були безсовісними брехунами.

Ніякої вам витонченої романтики, шелесту пишних шовкових суконь, томливих поглядів на балах і загадкового містера Дарсі на білому коні, який примчить рятувати вас від нудьги. Реальність виявилася суворою грою на виживання без права на збереження і без аптечок на рівні.

По-перше, гігієна. Її тут просто не існувало в моєму сучасному розумінні. Митися з крижаного відра в холодній кімнатці на горищі, використовуючи кавалок мила, яке за запахом і текстурою нагадувало пересушене господарське (а за ефектом - наждачний папір) це ще те випробування для психіки.

По-друге, побут. Ніякого центрального опалення, жодних теплих батарей чи гарячого душу. Вранці ти прокидаєшся від того, що в тебе густа біла пара йде з рота, і маєш змусити себе вилізти з-під ковдри прямо в цю мерзлоту, щоб натягнути колючу вовняну сукню. Здавалось би - на дворі тільки жовтень місяць! А по відчуттях холодно так, як десь на базі в Арктиці, клянусь. Про такі базові блага цивілізації, як дезодорант, антибіотики від застуди чи навіть нормальний і м'який туалетний папір, доводилося тільки гірко плакати уві сні. Усе навколо здавалося диким, безпросвітно брудним і до жаху незручним.

Одного ранку, коли я вже думала, що гірше бути не може, Бетсі перепинила мене у вузькому коридорі, коли я збиралася нести стопку чистих рушників на другий поверх. Вона критично якось згори донизу оглянула мою згорблену від постійної втоми та важких кошиків спину і вкрай несхвально похитала своєю рудою головою. А потім просто мовчки, але дуже міцно схопила мене за лікоть і затащила у нашу порожню кімнату.

– Марто, ти сутулишся, як портова прачка або стара бабця! – безапеляційно заявила вона, з гуркотом дістаючи з якоїсь скрині під ліжком справжнє знаряддя середньовічних тортур, щедро прошите китовим вусом. – Ти тепер працюєш нагорі, біля панів. Якщо сам граф або містер дворецький побачать тебе такою розхлябаною і горбатою, місіс Бредлі здере з тебе шкіру живцем і відправить назад на двір свиням хвости крутити. Покоївка має бути рівною, як струна. Ану йди сюди і стань прямо!

Наступні п'ять хвилин я відчайдушно боролася за своє життя і можливість отримувати кисень. Бетсі безжально затягувала на мені товсті шнурки корсета, безцеремонно упершись гострим коліном прямо мені між лопаток, поки я не побачила зірочки перед очима і яскраве світло в кінці тунелю. Апостоле Петро, це ви?..

– Бетсі... я не можу... дихати... – просипіла я, фізично відчуваючи, як мої бідні ребра хрустять і вітаються з хребтом. – Це порушення всіх можливих прав людини!

– Не знаю про які права ти говориш, але талія в тебе має бути як у оси, а спина - як дошка! – гордо і непохитно заявила вона, безжально зав'язуючи останній вузол.

Того ж дня місіс Бредлі, ніби знущаючись з мого нового "аристократичного" положення, відправила мене витрушувати важкі килими на задньому дворі, подалі від очей, біля скляної оранжереї. Руки нили і пекли від важкої плетеної хлопавки, густий віковий пил ліз у ніс, змушуючи чхати, а загальний настрій був десь на рівні нижче плинтуса. Так ще й завдяки корсету рухалася я тепер виключно з грацією паралізованого пінгвіна, не маючи змоги нормально нахилитися чи підняти руки вище плечей. 

"Просто ідеально. Я зараз помру тут від задухи, і мій труп загорнуть у цей же смердючий килим", - похмуро думала я.

Раптом з-за рогу дров'яного сараю почувся гучний стукіт металу об дерево. Я обережно визирнула з-за килима і побачила Артура.

Він рубав дрова.

Я завмерла, безсоромно роздивляючись його: чоловік був у розстебнутій на грудях брудній сорочці, з недбало підкоченими до ліктів рукавами і мокрим від поту волоссям. Він широко замахнувся сокирою, і товсте поліно з гучним тріском розлетілося навпіл. Я сперлася підборіддям на ручку своєї хлопавки і кілька секунд просто мовчки спостерігала за ним. Чесно кажучи, ця картина трохи ламала мої сучасні шаблони про розбещених мажорів. Але і подивитись, каюсь, тут було на що…

 "Ого, оце біцепси", - майнула в голові зрадницька думка. Схоже, під ідеально скроєними діловими костюмами Сноб ховав дуже непогану фізичну форму.

Але крім цієї несподівано привабливої "героїчної картинки" я також чітко бачила страшну ціну, яку він за неї платив. Його рухи були надто смиканими, а кожен новий замах сокирою супроводжувався болісним стогоном, який він гордо намагався придушити крізь зціплені зуби. А коли він на мить опустив сокиру, щоб перевести подих, я нарешті помітила його руки. Колись ідеально доглянуті пальці цього ніжинки тепер перетворилися на суцільне криваве місиво, вкрите брудом і тріщинами. Він саме незграбно намагався перев’язати роздерті до м'яса мозолі якимось шматком сумнівної ганчірки, відчайдушно затягуючи вузол зубами.

Я навіть зловила себе на раптовій думці, що… мені його реально трохи шкода. Не тільки мені тут зараз важко.

– Дивися не відрубай собі ногу, Ваша Світлосте, – гукнула я, виходячи зі схованки. Я підійшла ближче і з полегшенням, хоча й не дуже граційно через корсет, сіла на перевернуту дубову бочку. – А то я нагадаю, тут із знеболювального тільки склянка дешевого віскі і дерев'яна палиця в зуби під час ампутації.

Артур важко опустив сокиру на землю, витер спітнілий лоб тильним боком брудної долоні і шумно видихнув. Він виглядав утомленим як чорт, під очима залягли глибокі тіні, але в його погляді був якийсь дивний спокій.

– Марто. Яка радісна зустріч, – він дуже іронічно вклонився, ледь не перечепившись через недорубану колоду. – Прийшла особисто насолодитися моїм падінням на саме соціальне дно? І що взагалі з тобою? Ти що, проковтнула швабру? Чого ти така рівна?

– Я в корсеті, Ваша Світлосте. Тому відразу попереджаю: якщо я зараз впаду з цієї бочки, просто мовчки залиш мене тут помирати. Сама я вже нізащо не піднімуся, – я обережно потягнулася, намагаючись хоча б якось зробити трохи глибший вдих, щоб не втратити свідомість. – Але знаєш... мушу визнати. Ти мене сьогодні здивував.