Розділ 2. По інший бік епохи. Частина 4.

До вечора моє вікторіанське резюме стрімко поповнилося ще однією вкрай корисною навичкою - я навчилася натирати панські срібні ложки до такого сліпучого блиску, що в них можна було чітко розгледіти власну приреченість. Мої бідні пальці, вже спалені ранковим лугом, тепер боліли від постійного тертя сукном, а спина, здавалося, назавжди зафіксувалася в зігнутому положенні.

І як би я не намагалася непомітно видивитися той самий проклятий портрет у головних коридорах маєтку - його ніде не було. Стіни прикрашали пейзажі, мисливські сцени, натюрморти з дохлими фазанами, але жодної жінки в смарагдовій сукні з мертвотним поглядом. Тобто, або цього шедевру ще фізично не існує в природі, або він десь дуже надійно схований від прислуги. Обидва варіанти не дуже мене тішили, бо без картини в нас не було точки повернення. Ми просто застрягли.

Поки я, тихенько сичачи від болю, полірувала черговий масивний срібний піднос у коридорі біля парадних дверей, надворі зчинився страшенний галас. Заіржали коні, голосно, наче скаржачись на життя, заскрипіли колеса екіпажу по бруківці, і головний дворецький - манірний і прямий, як проковтнута палиця дядько - зневажливо гаркнув на дрібну прислугу, наказуючи відкрити двері.

Я обережно, ховаючись за масивну оксамитову портьєру, визирнула у велике вікно. До головного входу з шиком під'їхала карета. Дверцята з гербом відчинилися, і на бруківку плавно ступив чоловік у модному і явно дорогому темно-зеленому сюртуку. У нього була кумедно підстрижена борідка-еспаньйолка і таке натхненне обличчя, ніби він щойно особисто зустрів свою музу і тепер не знав, що з нею робити.

Але мою увагу привернув зовсім не він. Найцікавішим було те, що саме вивантажував із багажного відділення карети наш бідний і заляпаний грязюкою по самі вуха Артур. Якого, очевидно, жорстоко пригнали з саду тягати важкі речі для важливого гостя.

Це були величезні дерев'яні підрамники, важка дубова валізка, з якої стирчали довгі пензлі і кілька великих чистих полотен, загорнутих у тканину.

Я завмерла, ледь не впустивши свій начищений піднос. Артур, гучно крекчучи під вагою якогось незграбного ящика з фарбами, раптом підняв голову, витираючи піт з чола, і наші погляди зустрілися крізь мутнувате скло. Його очі миттєво розширилися від усвідомлення. Він виразно кивнув на полотна у своїх руках, потім зиркнув на мене, піднявши брови. Художник! А який взагалі шанс, що в цей проклятий будинок приїде якийсь інший майстер, щоб малювати не той самий фатальний портрет? Шанс дорівнював нулю. Тобто нас закинуло в той самий день, коли портрет почав малюватись!

За годину місіс Бредлі, яка, здається, мала радар на прислугу, що стоїть без діла більше двох хвилин, особисто впихнула мене в білий і накрохмалений до стану картону фартух. Вона сунула мені в тремтячі руки повну гарячої рідини порцелянову супницю і безжально відправила до головної їдальні прислуговувати на обіді.

– Тільки спробуй хоч краплю розлити на килим, квіточко, – лагідно, як гадюка перед укусом, прошипіла вона мені прямо у вухо. – І я з тебе самої ввечері наваристий бульйон зварю. А кістки собакам віддам.

Я подумки криво її перекривила, міцніше стискаючи гарячі ручки супниці. 

"Ну-ну, місіс Бредлі, просто чоловічого тепла тобі не вистачає в цьому житті! От і зла така ходиш, зриваєшся на всіх!" – мстиво подумала я, прямуючи до зали.

Я вже збиралася штовхнути важкі дубові двері їдальні плечем, коли в холі зсередини раптом пролунав голос графа. Він був повний такої люті, що я мимоволі завмерла, як вкопана, припавши оком до широкої шпарини між стулками. Так-так, знаю, що там допитливій Варварі відірвали, але ж!

Молодий лакей, зовсім ще хлопчак років п'ятнадцяти, стояв перед господарем на колінах, з жахом дивлячись на те, як з його рук вислизнув кришталевий келих. Осколки дорогого скла зараз виблискували на перському килимі, наче дрібні розсипані діаманти. Граф повільно підійшов до хлопця впритул, нависаючи над ним і промовив так владно, що в мене заніміли зуби і похололо в животі:

– Твоя жалюгідна незграбність щойно коштувала місячної платні всієї твоєї нікчемної родини. За це тебе сьогодні ж чекають десять ударів різками на стайні. І запам'ятай: якщо я ще раз у своєму домі почую звук розбитого скла, ти до кінця своїх коротких днів шукатимеш роботу в найглибших каменоломнях. Звісно, якщо після стайні взагалі виживеш.

Хлопчина зблід так страшно, що здавалося, от-от втратить свідомість і впаде прямо на осколки, але він лише низько вклонився, торкаючись лобом підлоги.

Я до болю в суглобах стиснула порцелянову супницю, відчуваючи, як піт стікає по спині. 

"Це не квест, Марто", – вкотре нагадала я собі, ковтаючи клубок у горлі. Якщо ми з Артуром хоч десь схибимо, хоч слово скажемо не так - нас не звільнять і не оштрафують. Нас просто зітруть у кривавий порошок, і ніхто в цьому часі навіть не запитає, куди ми зникли.

Лакей вибіг з приміщення так швидко, наче його вже збиралися стратити прямо на місці. Хоча, судячи з тону графа, це було недалеко від правди.

Я перевела подих, наче перед стрибком у крижану воду, і невпевнено увійшла всередину. Їдальня виглядала так, ніби тут просто зараз збиралися знімати класичний фільм про графа Дракулу. Виділялися криваво-темні шпалери, нервове мерехтіння десятків високих свічок у срібних канделябрах і така тиша, від якої аж неприємно дзвеніло у вухах.

На чолі нескінченно довгого дубового столу сидів він. Граф Кроуфорд - власник цього пекла.

У нього були досить гострі риси обличчя, ідеально, волосина до волосини, зачесане назад темне волосся і погляд людини, яка з самого народження звикла, що весь світ беззаперечно падає перед нею на коліна. Від одного його вигляду мені інстинктивно захотілося схопити зі столу найгострішу вилку і тримати її напоготові для самозахисту. Від нього віяло справжньою жорстокістю.

По праву руку від свого ката сиділа графиня Елеонора. У цьому химерному світлі мерехтливих свічок вона виглядала ще гірше і виснаженіше, ніж удень на сходах. Жінка не зводила очей, дивлячись виключно у свою ідеально чисту порцелянову тарілку, і нервово стискала мереживні краї серветки тремтячими пальцями.