Розділ 2. По інший бік епохи. Частина 3.

Але мовчати довго я фізично не вміла. Моя натура просто вимагала розвідданих. Щойно місіс Бредлі відвернулася, щоб нагримати на якусь бідолаху в іншому кінці пральні, я нахилилася ближче до дівчат за сусідніми коритами.

– Псс, дівчата, – пошепки покликала я, натягнувши на обличчя свою найкращу змовницьку посмішку. – Слухайте, тільки між нами... Давно ви в цій секті?

Руда дівчина, яка буквально за комір притягла мене сюди, завмерла з піднятою мокрою наволочкою в руках. Вона витріщилася на мене крізь густу хмару пари.

– В якій... секті? – нерозуміючи перепитала вона, кліпаючи віями.

– Ну, в цій вашій підпільній тусовці. Скільки вам платять за зміну? – я продовжувала тиснути, намагаючись звучати як "своя". – Це імерсивний театр чи вас реально тут тримають силою? Якщо цей хворий організатор забрав ваші паспорти, то ви тільки непомітно моргніть. Я вийду звідси, знайду того придурка в стайні, і ми викличемо копів. Я вас усіх витягну, чесне слово.

Дівчата перезирнулися. Їхні розпарені обличчя витягнулися від шоку. Одна з них, зовсім молоденька і худенька, злякано відсахнулася від мого корита і швидко, дрібно перехрестилася трьома пальцями, шепочучи: “Свят-свят-свят, врятуй і сохрани”.

Руда обережно, ніби боялася, що я зараз кинуся на неї і почну кусатися, виразно покрутила мокрим пальцем біля своєї скроні.

– Господи милосердний... Її що, кінь копитом по голові вдарив, поки сюди везли? – прошепотіла вона сусідці, але так, щоб я чула. – Які пачпорти? Хто такі копи? Дівко, ти або мовчи і пери, або місіс Бредлі тебе до лікаря здасть, щоб він з тебе демонів п'явками витягнув! Ти ж зовсім розумом скресла!

Я зціпила зуби і знову люто почала терти сорочку, збиваючи піну. 

“Чудова акторська гра, – саркастично подумала я, стираючи кісточки об дерево. – Тримаються за легенду до останнього. Ну і сидіть у своєму сектантському болоті, потерпілі”.

Наступні дві години злилися в один нескінченний і просто пекельний цикл мильної піни, окропу та болю. Густа пара забивала легені, а лужне мило безжально виїдало шкіру.

Поки я подумки складала багатомільйонний позов до суду на цих поїхавших реконструкторів, дівчата навколо, переконавшись, що я більше не "верзу бісівську єресь", знову розв'язали язики. Особливо старалася та сама руда служниця - здається, її звали Бетсі. Вона терла білизну з таким завзяттям, ніби добувала вогонь, і паралельно безупинно торохтіла:

– ...кажу ж вам, сам не свій він останнім часом! Граф наш, маю на увазі. Вчора знову так кричав, що аж у людській чути було. А графиня, бідна пташечка, тільки плаче. Біла як стіна ходить. Кажуть, він її взагалі в кімнаті замикає...

"Ого, яку їм тут передісторію прописали, – іронічно подумала я, зціпивши зуби і викручуючи важку, як гиря, лляну сорочку. – Прямо готичне кіно зняти можна. Цікаво, їм за сучасні слова штрафи дають, чи вони просто настільки вжилися в ролі? І взагалі, де камери?"

– І очі в неї такі... мертві, – пошепки і прямо з містичним трепетом додала інша прачка, озираючись на двері. – Здається мені, добром це не закінчиться.

Я лише подумки закотила очі. Граф-тиран, бідна пташечка, зловісні передчуття... Суцільні вікторіанські кліше. Їхньому сценаристу треба б почитати щось свіжіше за сестер Бронте.

Але мій внутрішній скептик, який так бадьоро тримався на сарказмі, остаточно здох уже за годину, коли нарешті пролунав дзвін на перерву. Я просто сповзла по стіні і сіла прямо на мокру підлогу біля корита, відчуваючи, як відвалюється поперек. Дихати було боляче. Раптом поруч хтось присів. Це була руда Бетсі. Вона мовчки сунула мені в тремтячі руки якусь бляшанку з жовтуватою маззю.

– Маж, новенька. Бо до вечора шкіра злізе панчохою, – тихо сказала вона. Від неї пахло господарським милом, потом і якоюсь такою простою не награною людяністю, що мене аж сіпнуло. – Ти звідки така білоручка взялася? Наче все життя тільки панські булки їла, а не працювала. Навіть тримати мило не вмієш.

Я подивилася на неї і розгублено замовкла. Мені раптом нестерпно захотілося розплакатися від цієї банальної доброти.

– Здалеку, Бетсі. З дуже далекого... графства, – зітхнула я, втираючи мазь. Вона смерділа гусячим жиром, камфорою і ще якимись травами, але на розпеченій шкірі відчувалася як справжній порятунок. – Там, де я жила, прали спеціальні металеві коробки, підключені до стіни. А люди мали вихідні і профспілки.

Бетсі щиро і дзвінко засміялася, прикривши рота червоною рукою.

– От же ж фантазерка! Металеві ящики в неї перуть. Ти дивись, місіс Бредлі такого не ляпни, бо вона тебе до лікаря відправить, кров пускати від дурості.

Вона співчутливо поплескала мене по плечу і побігла до виходу. Я дивилася їй услід, і моїм тілом пробіг справжній озноб. У цей момент до мене дійшло остаточно і безповоротно: ці люди не були акторами в чиїйсь грі. І це не маскарад. Я дуже не хотіла того признавати, але все було занадто реальним. І щось мені підсказувало, що я не дочекаюсь, коли режисер нарешті крикне "Стоп, знято!".

*** 

Місіс Бредлі вирішила, що мої руки постраждали недостатньо, тому всунула мені величезний плетений кошик із випрасуваною хрусткою білизною і наказала віднести на другий поверх.

Я йшла чистими коридорами, і з кожним кроком мій мозок все більше і більше відмовлявся сприймати реальність. Там, де я ще вночі (у своєму часі!) бачила густе павутиння, облуплену фарбу і гнилі дошки, тепер лежали розкішні перські килими. На стінах із дорогими шпалерами - жодної пилинки, а в кришталевих люстрах горіли десятки справжніх воскових свічок, заливаючи простір теплим світлом. Ніяких камер. Ніяких прихованих динаміків. Жодних ознак сучасності. Усе було лякаюче справжнім.

Я звернула в головний хол, до тих самих масивних дубових сходів, біля яких ми з мільйонером вночі влаштували бої без правил.

І тут я завмерла. Мої ноги ніби вросли в килим. Кошик похитнувся і ледь не випав із моїх знімілих рук. А повітря в легенях в момент закінчилося.