Розділ 2. По інший бік епохи. Частина 1.

Моя голова гуділа так, ніби по ній щойно проїхався товарняк. Я спробувала розплющити очі, але повіки здавалися свинцевими.

Першим повернувся нюх. Замість запаху багатовікової пилюки та дорогого чоловічого парфуму, в ніс різко вдарив густий сморід вогкої землі, кінського гною і... капусти? Серйозно?

Я зі стогоном перекинулася на спину. Паркет кудись випарувався. Піді мною було щось тверде, колюче й відверто незручне. Бляха, це ж сіно. Я лежала на довбаному сіні.

Я заплющила очі, щиро сподіваючись, що це просто дуже реалістичний струс мозку. Але в темряві під повіками раптом знову спалахнуло те саме мертвенно-синє світло. Повітря навколо на секунду стало пронизливо крижаним, а прямо в моїй голові пролунав голос. Тихий, булькаючий і наповнений таким відчаєм, що в мене заломило зуби:

«Не дай невинній крові пролитися... Зміни фінал... або залишишся тут... назавжди».

Я різко розплющила очі, судомно хапаючи ротом повітря. Голос зник, залишивши по собі лише стійкий запах сирості. Який ще нахрін фінал? Яка невинна кров?!

— Гей, — прохрипіла я, марно намагаючись сісти. Тіло слухалося паскудно. — Гей, містере «служба відлову», ти живий?

Поруч пролунав глухий стогін. Очі потроху звикали до тьмяного світла, що пробивалося крізь щілини в дерев'яних стінах. Схоже, ми опинилися в якомусь сараї чи стайні.

Я опустила погляд, щоб перевірити, чи всі кінцівки на місці, і…

Де мої улюблені вузькі джинси? Де мій нормальний светр? Замість них на мені теліпалася якась жахлива чорна сукня з грубої вовни, що кололася навіть крізь білизну (яка, до речі, теж відчувалася якось підозріло тісно й дивно). Зверху був начеплений білий фартух, накрохмалений настільки, що ним можна було різати хліб. А на голові... я обмацала маківку і ледь не завила. Чепчик. Справжнісінький ідіотський чепчик.

— Якого біса... — прошепотіла я.

За два метри від мене заворушилася купа соломи. Власник маєтку з важким зітханням сів, тримаючись за голову.

Я витріщилася на нього. Незважаючи на весь сюр і жах ситуації, з мене вирвався нервовий смішок.

Куди подівся його ексклюзивний кашемір? Чувак сидів у грубій запраній полотняній сорочці, яка висіла на ньому мішком, якихось безформних штанях землистого кольору й брудних черевиках на товстій підошві. А через плечі — найсправжнісінькі підтяжки. Боже, та він виглядав так, ніби все життя тільки те й робив, що копав картоплю!

Він відняв руки від обличчя, обвів каламутним поглядом сарай, потім подивився на себе. Його очі стали розміром із блюдця. А тоді він подивився на мене.

— Тільки не кажи мені, — повільно почав він, і голос його ледь помітно тремтів, — що ти вирішила перевдягнути мене, поки я був без свідомості. І що це за маскарад? Ти що, обнесла театральну гримерку?

Я підвелася на ноги, ледь не заплутавшись у подолі цієї клятої сукні-палатки.

— Ага, звісно. Тягла тебе на собі до найближчого секонд-хенду, щоб підібрати цей розкішний лук, — я саркастично поплескала в долоні. — Тобі дуже личить, до речі. Підкреслює твою внутрішню тягу до сільського господарства.

— Де мій телефон? — він почав гарячково ляскати себе по кишенях, яких на цих штанях майже не було. — Де моє пальто?!

— Забудь про пальто, генію, — я підійшла до щілини в стіні й визирнула назовні.

Те, що я там побачила, змусило мій мозок піти в екстрене перезавантаження. Замість  асфальту, вуличних ліхтарів і сусідніх вілл, я побачила величезний і затягнутий ранковим туманом сад, викладені бруківкою доріжки, по яких кудись поспішав хлопчисько з оберемком дров, і здоровенний похмурий фасад того самого маєтку, який я прийшла обчистити... Тільки тепер він не був закинутим. Із димарів валив дим, а у вікнах горіло тепле жовте світло.

Я різко відсахнулася від дощок, притиснула долоні до скронь і почала нервово намотувати кола по сараю, постійно перечіплюючись через довжелезний поділ.

— Так, спокійно. Просто дихай, — забурмотіла я сама до себе. — Нас просто викрали. Нічого страшного, буває.

Власник маєтку нарешті перестав шукати кишені й витріщився на мене:

— Викрали? Хто?! І головне — набіса було перевдягати нас у реквізит із погорілого театру?!

— Я звідки знаю?! — зірвалася я на істеричний напівпошепки-напівкрик. — Ти ж у нас тут олігарх! Може, це твої конкуренти! Опоїли нас якоюсь хімією, вивезли на закритий знімальний майданчик або в якесь село сектантів, щоб звести тебе з розуму! Це ж психологічний тиск, класика жанру!

Він подивився на мене так, ніби я запропонувала йому з'їсти вила.

— Класика жанру? Тобто мертва жінка, яка висить у повітрі, розносить дубовий паркет на друзки, заморожує кімнату й світиться синім — це, по-твоєму, був такий прикол?

— Голограма! — відрізала я, хоча голос зрадницько тремтів. — Дуже... дуже якісна 3D-голограма від Ілона Маска! Чи кого там! Плюс приховані кондиціонери, звукові пушки, трохи гіпнозу... Або таємний урядовий експеримент! Ми в симуляції!

— У симуляції, — мертвим голосом повторив він.

— Або нас викрали інопланетяни! Вони ставлять на нас досліди!

— Інопланетяни-фанати вікторіанської агрокультури? — він красномовно відтягнув свої брудні мішкуваті штани на підтяжках.

— Ну а які ще варіанти, розумнику?! — я агресивно тицьнула пальцем йому в груди. — Не в минуле ж ми провалилися! Це порушує всі закони фізики! Це неможливо! Я просто відмовляюся...

Я не встигла договорити, яку ще маячню відмовляюся приймати. Знадвору почулося іржання коня, скрип коліс і важкі кроки, що наближалися прямо до наших дверей.

Хтось брязкав ключами.

Ми завмерли, витріщившись одне на одного. Вся сміливість і скептицизм кудись випарувалися. Я інстинктивно зробила крок назад і втиснулася спиною в дерев'яну стіну, міцно затиснувши рота рукою. А мій «товариш по нещастю» вхопив перше, що трапилося під руку — старі іржаві вила.

Засуви зовні зі скрипом поїхали вбік.