Розділ 2. По інший бік епохи. Частина 1.

Моя голова гуділа так, ніби по ній проїхався товарний потяг. Я спробувала розплющити очі, але повіки здавалися свинцевими.

Перше, що повернулося - це нюх. Замість запаху старої пилюки і дорогого чоловічого парфуму, в ніс вдарив різкий густий аромат вогкої землі, кінського гною і... капусти? Серйозно?

Я зі стогоном перекинулася на спину. Паркет кудись зник. Піді мною було щось тверде, колюче і відверто незручне. О боже, це ж сіно. Я лежала на бляха-муха сіні.

Я заплющила очі, сподіваючись, що це просто дуже реалістичний струс мозку. Але в темряві під повіками раптом знову спалахнуло те саме мертвенно-блакитне світло. Повітря навколо на секунду стало крижаним, а прямо в моїй голові пролунав голос. Тихий, булькаючий і наповнений таким болем, що в мене заломило зуби: 

"Не дай невинній крові пролитися... Зміни фінал... або залишишся тут... назавжди". 

Я різко розплющила очі, хапаючи ротом повітря. Голос зник, залишивши по собі лише запах вогкості та кінського поту. Який ще фінал? Яка невинна кров?! 

– Гей, – прохрипіла я, намагаючись сісти. Тіло слухалося погано. – Гей, містере “служба відлову”, ти живий?

Поруч почувся глухий стогін. Я все ще звикала до тьмяного світла, що пробивалося крізь щілини в дерев'яних стінах. Ми явно були в якомусь сараї чи стайні.

Я опустила погляд на себе, щоб перевірити, чи всі кінцівки на місці, і мій мозок просто видав помилку 404.

Де мої улюблені вузькі джинси? Де мій зручний светр? Замість них на мені була якась жахлива чорна сукня з грубої вовни, яка кололася навіть крізь нижню білизну (яка, до речі, теж відчувалася якось підозріло тісно і дивно). Зверху був почеплений білий фартух, настільки накрохмалений, що ним можна було б різати хліб. А на голові... я обмацала маківку і ледь не завила. Чепчик. Справжнісінький ідіотський чепчик.

– Якого біса... – прошепотіла я.

Тут заворушилася купа соломи за два метри від мене. Власник маєтку з важким зітханням сів, тримаючись за голову.

Я витріщилася на нього, і незважаючи на весь жах ситуації, з моїх губ вирвався нервовий смішок.

Куди подівся його розкішний ексклюзивний кашемір? Замість нього чоловік був одягнений у грубу запрану полотняну сорочку, яка була йому трохи завелика, якісь мішкуваті штани землистого кольору і брудні черевики з товстою підошвою. А через плечі були перекинуті найсправжнісінькі підтяжки. Боже, та він виглядав, як людина, яка все життя копала картоплю!

Він прибрав руки від обличчя, обвів помутнілим поглядом сарай, потім подивився на себе. Його очі розширилися до розмірів чайних блюдець. Потім він подивився на мене.

– Тільки не кажи мені, – повільно почав він, і його голос ледь помітно тремтів, – що ти вирішила перевдягнути мене, поки я був без свідомості. І що це за маскарад? Ти що, пограбувала театральну гримерку?

Я підвелася на ноги, ледь не заплутавшись у подолі цієї клятої сукні-палатки.

– Ага, звісно. Тягла тебе на собі до найближчого секонд-хенду, щоб підібрати тобі цей чудовий образ, – я саркастично поплескала в долоні. – Тобі дуже личить, до речі. Підкреслює твою внутрішню тягу до сільського господарства.

– Де мій телефон? – він почав гачкотворно плескати себе по кишенях, яких на цих штанях майже не було. – Де моє пальто?!

– Забудь про пальто, генію, – я підійшла до щілини в стіні і визирнула назовні.

Те, що я там побачила, змусило мій мозок зробити екстрене перезавантаження. Ніякого ідеального асфальту, ніяких ліхтарів чи сусідніх вілл. Тільки величезний затягнутий ранковим туманом сад, викладені бруківкою доріжки, по яких кудись поспішав хлопчисько з оберемком дров, і величезний, похмурий фасад того самого маєтку, який я хотіла обчистити... Тільки тепер він не виглядав закинутим. З димарів ішов дим, а у вікнах горіло тепле жовте світло.

Я різко відсахнулася від дощок, притиснула долоні до скронь і почала нервово міряти сарай кроками, ледь не перечіплюючись через довжелезний поділ.

– Так, спокійно. Просто дихай, – забурмотіла я сама до себе. – Нас просто викрали. Нічого страшного, буває.

Власник маєтку нарешті перестав гачкотворно плескати себе по відсутності кишень і витріщився на мене:

– Викрали? Хто?! І головне - набіса було перевдягати нас у реквізит із погорілого театру?!

– Я звідки знаю?! – зірвалася я на крик пошепки. – Ти ж у нас тут багатій! Може, це твої конкуренти по бізнесу! Опоїли нас якимось потужним галюциногеном, вивезли на закритий знімальний майданчик або в якесь село сектантів, щоб звести тебе з розуму! Це ж психологічний тиск, класика жанру!

Він подивився на мене так, ніби я щойно запропонувала йому з'їсти вила.

– Класика жанру? Тобто літаюча мертва жінка, яка рознесла мій ідеальний дубовий паркет на друзки, заморозила кімнату і світилася синім - це, по-твоєму, був прихований розіграш?

– Голограма! – відрізала я, хоча голос зрадницьки тремтів. – Дуже... дуже якісна 3D-голограма від Ілона Маска! Чи кого там! Плюс приховані кондиціонери, звукові пушки, трохи гіпнозу... Або таємний урядовий експеримент! Ми в симуляції!

– У симуляції, – мертвим голосом повторив він.

– Або нас забрали інопланетяни! Вони ставлять на нас досліди!

– Інопланетяни-фанати вікторіанської агрокультури? – він красномовно відтягнув свої мішкуваті брудні штани на підтяжках.

– Ну а які ще варіанти, розумнику?! – я агресивно тицьнула пальцем йому в груди. – Не в минуле ж ми провалилися через ту кляту картину і жінку з кривою шиєю! Це порушує всі можливі закони фізики! Це неможливо! Я просто відмовляюся...

Я не встигла договорити, яку ще маячню відмовляюся приймати, бо знадвору почулося іржання коня, скрип коліс і важкі впевнені кроки, що наближалися прямо до наших дверей.

Хтось брязкав ключами.

Ми завмерли, витріщившись одне на одного. Вся наша сміливість і скептицизм миттєво випарувалися. Я інстинктивно зробила крок назад і втиснулася спиною в дерев'яну стіну, міцно затиснувши рота рукою, а мій "товариш по нещастю" вхопив перше, що трапилося під руку - старі іржаві вила.