Розділ 1. Прокляття картини. Частина 2.

Я повільно обернулася. Ліхтарик досі стирчав у зубах, що, мабуть, додавало мені +100 до кримінального шарму. Я виплюнула його в долоню і скерувала промінь на голос.

Він стояв, спершись плечем на одвірок. Високий, у темному пальті, яке всім своїм виглядом кричало «я коштую дорожче за твою нирку». Вираз обличчя такий розслаблений, ніби чувак вийшов за кавою, а не застукав грабіжника у власному домі. У руці блимав екран телефону.

— Стій. Не рухайся, — ліниво кинув він, навіть не мружачись від яскравого світла. — Бо один зайвий рух, і мій палець випадково зісковзне на виклик поліції.

Я опустила ніж, але в кишеню не сховала.

— І чого досі не подзвонив? — я спробувала зобразити зневагу, хоча мозок уже гарячково вираховував траєкторію стрибка до найближчого вікна. — Чекав, поки я своєю курткою зітру пил із твого каміна?

— Чесно? — він відклеївся від одвірка. — Було цікаво глянути, як ти пертимеш цю махіну через вузьке вікно, яке колупала останні пів години. Це обіцяло бути дуже смішним.

— Я планувала згорнути її в трубочку, розумнику.

— Це олійний живопис вісімнадцятого століття. Він би обсипався тобі на черевики.

— О, то ми ще й мистецтвознавці, — гмикнула я, роблячи крихітний крок убік. — Слухай, розійдімося краями. Ти забуваєш, що бачив мене, я забуваю сказати твоєму дизайнеру, що цей дім — суцільний депресняк.

— Або я дзвоню копам, і ти пояснюєш концепцію дизайну в найближчому відділку.

Він зробив крок назустріч. Дипломатія офіційно пішла по швах.

Моя вільна рука намацала на камінній полиці щось важке — здається, масивний бронзовий підсвічник. Я жбурнула ним у цього сноба, але він, зараза, виявився спритнішим і різко відхилився.

Він перехопив мене на півдорозі. Ми зчепилися посеред холу, я перечепилася через якийсь клятий антикварний килим, і ми вдвох епічно гепнулися на підлогу. Складаний ніж із гучним дзвоном відлетів кудись у темряву.

— Ти що, хвора?! — гаркнув він, намагаючись затиснути мені руки.

— Відпусти, бо вкушу! — просипіла я, відчайдушно намагаючись зацідити йому кросівком у коліно.

— Тільки спробуй! Я тобі не копів, я службу відлову тварин викличу! — прохрипів він, притискаючи мене до паркету всією своєю вагою.

— Тоді злізь із мене, придурку, ти мені ребра зламаєш! Ти що, гирі на вечерю жереш?!

— Я затримую злочинницю! — обурено видихнув він прямо мені в обличчя. — Якби ти не виривалася, як дикий тхір...

— А якби ти більше ходив пішки...

Добити його цією геніальною образою я не встигла. Слова застрягли в горлі, бо повітря раптом стало пронизливо крижаним. Це був не просто протяг. Це був той самий, бляха, цвинтарний холод, який пробиває одразу до кісток.

Власник маєтку теж затнувся. Пальці, що мертвою хваткою тримали мої зап'ястя, раптом ослабли, але він не відсторонився. Просто завмер, дивлячись кудись мені за спину.

Я видихнула, і в повітрі зависла хмарка густої білої пари. Мій ліхтарик неподалік конвульсивно закліпав, жалюгідно іскронув і здох. Нас накрила темрява. Але ненадовго.

Спочатку вдарив запах, такий, знаєте, солодкуватий нудотний сморід зів'ялих троянд і старої застояної води у вазі, з домішкою чогось іржаво-металевого.

А потім простір біля каміна почав мінятися. Темрява згустилася, стала щільною, наче кисіль, і з неї пробилося мертвенно-синє світло. Воно наче висмоктувало з кімнати залишки тепла. Від рами клятого портрета по стінах із гучним тріском поповз іній.

— Що за чортівня... — ледь чутно видихнув новий власник. З його голосу миттю вивітрилася вся пиха.

Від підлоги відділилася тінь. Вона підіймалася повільно, ламано, під огидний звук — ніби хтось тягнув мокрий важкий шовк по битому склу.

Це була жінка. Вона зависла за пів метра над підлогою, але дивитися на неї було фізично боляче. Розкішна сукня виглядала зітлілою, а довге волосся пливло навколо обличчя, наче примара знаходилася під водою.

А от шия… Вона була неприродно виламана під кутом, несумісним із життям. На мертвотно-блідій шкірі різко чорніла глибока борозна від мотузки.

Жінка смикано повернула до нас голову. Замість очей — два суцільні чорні провалля без білків. Вона дивилася прямо на нас, і від цього погляду все критичне мислення одразу капітулювало. Бляха, це була та сама «Графиня» з картини.

Матінко Божа.

— Скажи, що ти теж бачиш мертву жінку, яка висить у повітрі, — ледь видавила я, забувши, як дихати.

— Бачу, — здавлено озвався мій «загарбник». Тепер його пальці не тримали, а судомно впивалися в мої зап'ястя.

— Ого... А я вже злякалася, що перенюхала вікторіанської пилюки й зловила глюк, — нервово бовкнула я, захищаючись сарказмом від усвідомлення, що ми лежимо перед справжнім привидом.

— Замовкни. Просто замовкни, — прошипів він, не відриваючи скляного погляду від графині.

Примара підняла напівпрозору кістляву руку. Посинілі губи повільно розійшлися. Здавалося, зараз пролунає крик, але кімнату заповнив лише огидний булькаючий хрип, ніби їй катастрофічно бракує повітря. На якусь мить здалося, що вона благає. Намагається щось сказати.

А потім її обличчя перекосило від люті.

Дім буквально вибухнув. Дубовий паркет під нами заходив ходором. Камінні щипці з гуркотом влетіли в стіну. Зі стелі посипалася штукатурка, а ті самі вікторіанські вікна, які я так обережно відкривала, в одну мить луснули, обсипавши нас дощем із гострих уламків.

Вуха заклало від пронизливого нелюдського вереску. Стіни маєтку почали розмиватися, розчинятися у сліпучому синьому світлі. Я відчула, як мої пальці мертвою хваткою вчепилися в дорогий кашемір мого ворога — просто щоб триматися хоч за щось реальне в цьому божевіллі.

А потім ми полетіли в чорну безодню.