Розділ 1. Прокляття картини. Частина 2.

Я дуже повільно обернулася. Ліхтарик усе ще стирчав у моїх зубах, що, мабуть, додавало моєму образу особливого “кримінального шарму”. Я виплюнула його в руку і направила промінь на голос.

Він стояв, спираючись плечем на одвірок. Високий, у темному пальті, яке кричало “я коштую більше, ніж твоя нирка”, і з таким розслабленим виразом обличчя, ніби він щойно вийшов за кавою, а не зловив грабіжника у своєму новому домі. У його руці блиснув екран телефону.

– Стій. Не рухайся, – ліниво промовив він, навіть не примружившись від яскравого світла. – Бо один зайвий крок, і мій палець абсолютно випадково зісковзне на кнопку виклику поліції.

Я опустила ніж, але ховати його назад у кишеню не стала.

– А чому ж ти цього ще не зробив? – запитала я, зобразивши на обличчі максимальну зневагу, хоча мій мозок гарячково прораховував відстань до найближчого вікна. – Зачекав, поки я зітру пил із твого каміна своєю шкірянкою?

– Чесно кажучи? – він ледь помітно всміхнувся, відриваючись від одвірка. – Мені було цікаво подивитися, як ти збираєшся витягувати цю величеньку картину через те вузьке вікно, яке ти так старанно колупала півгодини. Це обіцяло бути дуже смішним видовищем.

– Я планувала згорнути її в трубочку, розумнику.

– Це олійний живопис вісімнадцятого століття. Він би потріскався і обсипався тобі на черевики.

– О, то ти ще й мистецтвознавець, – гмикнула я, роблячи непомітний, як мені здавалося, крок убік. – Слухай, давай розійдемося краями. Ти забуваєш, що бачив мене, я забуваю сказати твоєму дизайнеру інтер'єрів, що цей будинок - несмак і депресняк.

– Або я дзвоню копам, і ти пояснюєш їм свою концепцію дизайну в найближчому відділку.

Він зробив крок назустріч, скорочуючи дистанцію. Я зрозуміла, що дипломатія остаточно провалилася.

Моя вільна рука миттю потягнулася до найближчого важкого предмета - якогось масивного бронзового підсвічника на камінній полиці. Я швиргонула його прямо в цього сноба, але він, зараза, виявився швидшим, ніж здавався, і різко відхилився.

Він перехопив мене на півдорозі. Ми зчепилися десь посеред холу, я спіткнулася об якийсь клятий антикварний килим, і ми вдвох епічно повалилися на підлогу. Мій складаний ніж із гучним дзвоном відлетів кудись у темряву.

– Ти що, скажена?! – гаркнув він, намагаючись затиснути мої руки. 

– Відпусти, бо я тебе вкушу! – просипіла я, брикаючись і намагаючись поцілити йому кросівком кудись у район коліна. 

– Тільки спробуй! Я на тебе не поліцію викличу, а службу відлову бродячих тварин! – прохрипів він, притискаючи мене до паркету своєю вагою. 

– Тоді злізь із мене, придурку, ти мені зараз ребра зламаєш! Ти що, гирі на вечерю їси?! 

– Я затримую злочинницю! – обурився він прямо мені в обличчя. – Якби ти не пручалася, як дикий тхір... 

– А якби ти менше жер і більше ходив пішки...

Я не встигла договорити свою геніальну образу.

Слова просто застрягли в горлі, бо повітря раптом стало густим і нестерпно крижаним. Це не був звичайний протяг, це, бляха, був такий холод, який буває тільки взимку на цвинтарі - він пробирав одразу до кісток, минаючи шкіру.

Власник маєтку теж затнувся. Його пальці, що міцно тримали мої зап'ястя, раптом ослабли, але він не відсторонився. Він завмер, дивлячись кудись мені за спину.

Я важко видихнула. У повітрі зависла хмарка густої білої пари. Мій ліхтарик, який валявся неподалік, почав конвульсивно блимати, видав жалюгідне іскріння і здох назавжди. Ми опинилися в непроглядній темряві.

Але тривало це недовго.

Спочатку з'явився запах. Нудотний аромат зів'ялих троянд, змішаний із чимось металевим і вогким - так пахне застояна вода у старій вазі.

А потім простір біля каміна почав змінюватися. Темрява там наче згустилася, стала щільною, і з неї почало пробиватися якесь мертвенно-блакитне світло. Воно не освітлювало кімнату, а скоріше висмоктувало з неї останні залишки тепла. По стінах, від рами того самого фамільного портрета, зі зловісним тріском поповзли візерунки інею.

– Що за чортівня... – ледь чутно прошепотів новий власник. Я чула як його голос залишила вся пиха, а натомість прийшло нерозуміння. 

Від підлоги відділилася тінь. Вона піднімалася повільно і якось ламано, супроводжуючись огидним звуком, ніби хтось тягнув мокрий важкий шовк по битому склу.

Це була жінка. Але дивитися на неї було фізично боляче. Вона висіла в повітрі за півметра від підлоги. Її розкішна сукня здавалася зітлілою, а довге волосся пливло навколо обличчя, наче вона знаходилася під водою.

Але найстрашнішим була шия. Вона була неприродно викривлена під кутом, який не залишав шансів на життя. На мертвотно-блідій шкірі чітко виділялася глибока чорно-багряна борозна від мотузки.

Жінка повільно, але якось смикано повернула до нас голову. Її очі були абсолютно чорними, без білків, нагадували два провалля в порожнечу. Вона дивилася прямо на нас, і від цього погляду мій розум просто відмовлявся працювати. Бляха, та це була та сама “Графиня” з картини! 

Отче наш, що є на небесах…

– Скажи мені, що ти теж бачиш цю мертву жінку, яка висить у повітрі, – ледь видавила я з себе, забувши, що треба дихати. 

– Бачу, – здавлено, якимось зовсім чужим голосом відповів мій “загарбник”, пальці якого тепер не тримали, а скоріше судомно стискали мої зап'ястя. 

– Ого... А я вже подумала, що це я так цієї вікторіанської пилюки надихалась і зловила жорсткі глюки, – нервово вирвалося в мене. Мій мозок відчайдушно намагався захиститися недоречним сарказмом від того факту, що ми лежимо перед справжнісіньким привидом. 

– Замовкни, просто замовкни, – прошипів він, не відриваючи скляного погляду від примари.

Привид графині підняла напівпрозору, кістляву руку. Її посинілі губи повільно розкрилися. Здавалося, зараз пролунає крик, але замість цього кімнату заповнив тихий булькаючий хрип, нагадуючи звук, як коли людині вистачає повітря. Вона виглядала так ніби благала. Намагалася щось донести.