Глава 9. Квартира 40

Владислав Корнійчук прокидався від повідомлень.

Не від звуку. Звук у телефоні він вимкнув давно, ще після того, як одного разу о першій ночі хтось із двадцять сьомої написав у будинковий чат: “А чого батареї ледь теплі?” — і ще шестеро людей одразу прокинулися не від холоду, а від бажання висловитися.

Владислав прокидався від самого знання, що повідомлення є.

Телефон лежав на тумбочці екраном донизу. Але навіть так він ніби світив крізь меблі, ковдру, повіки й сон. У ньому могли бути борги, скарги, питання, фото калюжі в підвалі, відео дверей, які грюкають, голосове від Тамари Іванівни на три хвилини сорок секунд, де перші дві хвилини вона пояснює, чому не хотіла турбувати.

О 5:36 Владислав розплющив очі.

У квартирі 40 було темно. Десятий поверх мав свої ранки: трохи більше неба у вікні, трохи більше вітру за склом, трохи більше відчуття, що будинок під тобою не просто стоїть, а тримає тебе на собі. Владиславу це подобалося. Колись, коли вони з Ніною купували цю квартиру, вона сказала:

— Високо. Зате ніхто по голові не ходить.

Тепер над головою справді ніхто не ходив.

Іноді це було не перевагою, а тишею.

Ніна вже п’ять років жила окремо. Не далеко — в іншому районі. Вони не ворогували, не ділили ложки, не кричали в судах. Просто одного дня вона сказала:

— Ти всіх організовуєш, Владо. Будинок, майстрів, платежі, сусідів. А вдома я теж чомусь почуваюся пунктом у твоєму списку.

Він тоді образився.

Не показав. Просто став сухішим, ніж зазвичай, і відповів щось на кшталт:

— Якщо порядок — це проблема, то я не знаю, що сказати.

Ніна сказала:

— От саме.

Потім вони ще рік жили разом у квартирі 40, чемно, акуратно, без великих скандалів. Потім вона переїхала. Їхня донька Даша тоді вже вчилася в університеті, тож сім’я розійшлася майже без шуму, як старі двері, які довго трималися на петлях, а потім хтось нарешті зняв їх і поставив біля стіни.

Владислав залишився.

З папками.

Папок у квартирі 40 було багато. На полиці в маленькій кімнаті, яку він називав кабінетом, стояли підписані теки: “Ліфт”, “Дах”, “Підвал”, “Двері”, “Внески 2024”, “Внески 2025”, “Боржники”, “Акти”, “Кошториси”, “Збори”. Ніна колись жартувала, що якби він так само підписував власні почуття, їй було б легше з ним розмовляти.

Він не знайшов тоді, що відповісти.

Почуття не вміщалися в теки.

Саме тому з ними було незручно.

Владислав сів на ліжку, взяв окуляри, потім телефон.

У будинковому чаті було дев’ять нових повідомлень.

Дев’ять — це ще не катастрофа. Катастрофа починалася після двадцяти, особливо якщо серед них було фото.

Він відкрив чат.

Кв. 14: Добрий вечір, вибачте, але знову двері дуже грюкають. Дитина прокидається.

Кв. 5: То не двері, то люди руками не вміють користуватися.

Кв. 30: Може вже щось зробимо з доводчиком?

Кв. 27: А гроші на що здаємо?

Кв. 24 Роман: На все, що всі хочуть, але ніхто не хоче оплачувати нормально.

Кв. 30: Дуже конструктивно.

Кв. 24 Роман: Зате правда.

Владислав потер очі.

Роман Бойко був корисним і нестерпним майже в однаковій мірі. Він міг за п’ять хвилин зрозуміти те, на що інші витрачали три збори. І міг за одне речення образити людину, яка вже була готова здати гроші.

Владислав відкрив нотатки.

Доводчик. Ліфт. Підвал. Заборгованість. Збори.

Потім подивився на іншу нотатку, створену ще вчора ввечері. Там було одне речення:

Будьте добрішими одне до одного. Ви не знаєте, що відбувається за чужими дверима.

Він написав його не для оголошення.

Спершу просто для себе.

Після чергової сварки в чаті, після дзвінка майстру, після розмови з Ніною, яка сказала: “Ти знову звучиш так, ніби весь будинок тобі винен”, після того, як Даша на його повідомлення “Як справи?” відповіла “норм, багато навчання” і більше нічого.

Владислав хотів написати людям щось велике й правильне. Потім зрозумів, що в чаті це перетвориться на ще одну тему для обговорення.

Тому о шостій ранку він роздрукував речення на білому аркуші, але маркер у принтері закінчився, і шрифт вийшов блідий. Тоді він переписав його від руки чорним маркером.

Без підпису.

Бо якби підписав “Владислав Корнійчук, квартира 40”, люди прочитали б не речення, а відправника.

І частина одразу б подумала: “О, тепер він ще й моралі читає”.

Він одягнув спортивну кофту, узяв скотч і спустився вниз, поки будинок ще тільки ворушився уві сні. На першому поверсі було прохолодно. Поштові скриньки темніли у напівсвітлі. Двері під’їзду скрипнули, коли він притримав їх плечем.