Глава 8. Квартира 36

Світлана Дорошенко завжди мила руки довше, ніж треба.

Не тому, що боялася бруду. Бруду вона бачила достатньо, щоб давно перестати ставитися до нього як до чогось особистого. На роботі бруд мав інші назви: зміна, палата, коридор, нічне чергування, чужий страх, чужа слабкість, чужа безпорадність, яку треба взяти в руки й не показати, що тобі самій іноді страшно.

Вона мила руки довго, бо це був єдиний ритуал, який відділяв лікарню від дому.

Спершу тепла вода. Потім мило. Пальці, зап’ястя, між пальцями, під нігтями. Не поспіхом. Не так, як удень, коли тебе вже кличуть, а ти ще не встигла витерти руки. Удома вона могла мити повільно. Дивитися, як вода стікає в раковину, як піна зникає, як запах антисептика поступово відступає, хоча ніколи не зникає зовсім.

Квартира 36 зустрічала її тишею.

Не такою тишею, як у Ганни Петрівни, де кожна річ була складена так, ніби чекала на повернення минулого. І не такою, як у Марти, молодою, ще не до кінця обжитою. У Світлани тиша була робоча. Практична. Без зайвих питань.

У передпокої стояла вузька тумба для взуття. На гачку висіла темна куртка. На стільці біля дверей — пакет із формою. На кухні — чашка, яку вона залишила зранку, і тарілка, яку треба було помити ще вчора. У ванній на мотузці сох рушник. У спальні ліжко було застелене не красиво, а швидко.

Світлана жила сама.

Колись це звучало як свобода.

Тепер частіше — як діагноз простору.

У неї була донька, Оксана, тридцять років, жила в іншому місті. Дзвонила раз на кілька днів, писала частіше. Світлана відповідала коротко, бо не хотіла навішувати на доньку своєї втоми. Оксана мала роботу, чоловіка, маленьку дитину, кредити, свої тривоги. У неї було достатньо дверей, за якими відбувалося життя. Світлана не хотіла ставати ще одними.

— Мам, ти як? — часто питала Оксана.

— Нормально, — відповідала Світлана.

Це було професійне слово.

У лікарні “нормально” могло означати що завгодно: стан стабільний, температура спала, тиск тримається, людина ще в коридорі, але вже не кричить. У житті Світлани “нормально” означало: я стою, отже, все ще можна працювати.

У понеділок вона поверталася після нічної зміни.

Ніч була важка, але не така, щоб про неї розповідати. Важкі ночі в лікарні не завжди драматичні. Частіше вони просто довгі. Хтось не спить і кличе кожні десять хвилин. Хтось боїться майбутньої процедури й питає те саме по колу. У когось закінчується крапельниця. У когось падає тиск. У когось родичі телефонують о другій ночі й хочуть знати “точно все буде добре?”.

Світлана завжди хотіла відповідати чесно:

“Я не Бог. Я медсестра. Я зроблю, що маю. Але точно — ніхто не знає.”

Натомість казала:

— Лікар усе пояснить зранку. Зараз стан під контролем.

Під контролем.

Ще одне слово, яке трималося на людях, а не на реальності.

О шостій сорок вісім вона вийшла з маршрутки. Повітря було сіре, вологе, свіже після лікарняного коридору. На вулиці люди тільки починали поспішати, а вона вже закінчувала день, який для них ще не почався. Це завжди трохи відділяло її від інших. Світ ішов на роботу, а вона йшла додому спати. Світ купував каву, а їй хотілося просто не впасти обличчям у подушку в куртці.

Під’їзд пах вогкістю, старими оголошеннями й учорашньою вечерею з чиєїсь кухні.

Світлана зайшла й зупинилася біля поштових скриньок.

Не тому, що чекала листів. Їй треба було кілька секунд перед сходами, ліфтом, квартирою, душем, ліжком. Кілька секунд, у яких ніхто нічого не просить.

Вона сперлася плечем об стіну й заплющила очі.

— Добрий ранок, — сказала Ганна Петрівна з квартири 3.

Світлана розплющила очі.

— Добрий.

Ганна Петрівна стояла з маленьким пакетом сміття, у темно-синьому халаті, рівна, як завжди. Навіть у халаті вона мала вигляд людини, яка пам’ятає правила.

— Знову нічна? — спитала вона.

— Угу.

Світлана не хотіла бути нечемною. Просто всі довгі відповіді вона залишила в лікарні. Там їх потребували більше.

Ганна Петрівна подивилася на неї уважно, але нічого не сказала. І це було добре. Люди часто плутали турботу з потребою щось вимовити.

Світлана піднялася ліфтом на дев’ятий, потім один поверх сходами, бо ліфт чомусь зупинився не там, де треба. У квартирі 36 вона довго мила руки, поставила чайник, але не дочекалася, поки він закипить. Сіла на диван, щоб “на хвилину зняти взуття”. Прокинулася через сорок хвилин у куртці, з однією розв’язаною шнурівкою.

Телефон лежав поруч. На екрані було повідомлення від Оксани:

Мам, ти після нічної? Напиши, коли вдома.

Світлана набрала:

Вдома. Все нормально. Лягаю.

Відправила.

Потім додала: