Глава 7. Квартира 24

Роман Бойко не вірив у “треба поговорити”.

Не тому, що вважав розмови непотрібними. Потрібними вони були, звісно. Сказати, де перекрити воду. Домовитися, хто купить деталь. Пояснити, чому не можна ставити шафу на стіну, яка й так тримається на чесному слові. Попередити, що якщо двері ще тиждень грюкатимуть так само, доводчик не витримає.

Такі розмови Роман розумів.

А от розмови, після яких люди сидять за столом, дивляться у чашки й кажуть одне одному: “Я відчуваю”, “мені здається”, “давай проговоримо” — ні.

Він не мав проти них нічого особистого. Просто не знав, куди в них діти руки.

Руки в Романа мали працювати.

Тримати ключ. Підкручувати гайку. Знімати стару ручку. Підпирати двері плечем. Витягати цвях. Притримувати людину під лікоть, якщо їй стало зле. Коли руки були зайняті, слова не вимагали від тебе бути точним.

А слова в нього часто виходили не тими.

Квартира 24 була схожа на нього більше, ніж він визнавав.

Не затишна в тому сенсі, в якому це слово вживали жінки з журналів і телепередач. Не з подушками, не з вазонами, не з поличками “для настрою”. Але в ній усе було на місці. Інструменти — в металевій шафі на балконі. Цвяхи й саморізи — у прозорих банках з-під кави, підписаних маркером. Робочі рукавиці — біля дверей. Старе радіо — на кухні. Запасні лампочки — у верхній шухляді. Ізоляційна стрічка — в трьох місцях, бо одна все одно губиться саме тоді, коли треба.

На стіні в коридорі висіла фотографія.

Не велика. У простій дерев’яній рамці. Роман на ній був молодший, без живота, з густішим волоссям, поруч — жінка з короткою стрижкою й усмішкою, яка ніби знала про нього щось таке, чого він сам у собі не бачив. Її звали Тетяна. Колишня дружина.

Роман не зняв фото після розлучення.

Не тому, що чекав повернення. Вони обоє уже давно не чекали. Тетяна жила в іншому районі, мала іншого чоловіка, час від часу писала Романові про їхню доньку: “Аня здала сесію”, “Аня приїде на вихідні”, “Ані треба допомогти перевезти речі”. Роман відповідав коротко: “Добре”, “Скинь адресу”, “О котрій”.

Фото лишилося, бо зняти його означало б робити з цього подію.

А він не любив подій там, де можна просто не чіпати.

У понеділок Роман прокинувся о 5:40.

Не через будильник. Через плече.

Ліве плече останні кілька років нагадувало про погоду краще за будь-який прогноз. Якщо тягнуло тупо й глибоко — буде сиро. Якщо різко — до вітру. Якщо не боліло, Роман іноді навіть хвилювався: значить, тіло щось приховує.

Він сів на ліжку, покрутив плечем, почув тихий хрускіт.

— Живемо, — сказав сам до себе.

На кухні ввімкнув радіо. Не тому, що дуже хотів слухати. Просто тиша зранку була занадто схожа на порожню квартиру. Радіо бурмотіло новини, погоду, рекламу ліків для суглобів, яку Роман слухав із недовірою й інтересом одночасно.

Він поставив чайник, нарізав хліб, поклав на сковорідку два яйця. Поки смажилося, відкрив балкон і перевірив учорашню робочу сумку: розвідний ключ, викрутки, ізолента, рукавиці, рулетка, старий ніж, який не шкода, кілька саморізів “про всяк випадок”.

Роман працював майстром у невеликій ремонтній бригаді. Не “майстром на годину” з оголошень, де усміхнені чоловіки в чистих комбінезонах тримають новенькі дрилі. Реальним майстром: підвали, труби, криві стіни, замовники, які хочуть дешево й назавжди, матеріали, які виробник, мабуть, робив із вірою в диво.

Йому часто казали:

— Ви так грубо пояснюєте.

Він відповідав:

— Зате чесно.

Це була не вся правда.

Чесність іноді теж була прикриттям. Можна було назвати грубість чесністю й не думати, що людина перед тобою просто не знає, як правильно, і тому питає вдруге.

Роман не любив про це думати.

Він доїв яєчню, помив сковорідку одразу, бо засохлий жовток потім віддирати гірше, вдягнув робочу куртку й вийшов із квартири.

Двері квартири 24 зачинилися важко, але рівно. Свої двері Роман відрегулював давно. У нього не грюкало.

На сходовій клітці було тихо. Ліфт ішов згори. Роман вирішив спускатися сходами. Не любив чекати механізм, який і так жив на останній терплячці.

На першому поверсі біля дверей під’їзду стояв Владислав Корнійчук із квартири 40. Папка, скотч, оголошення. Зранку він виглядав так, ніби вже посварився з кількома людьми подумки й тепер тільки чекав, коли вони підтвердять його очікування.

Роман побачив на дверях новий білий аркуш.

Будьте добрішими одне до одного.
Ви не знаєте, що відбувається за чужими дверима.

Він хмикнув.

Не тому, що не погоджувався.

Просто такі фрази завжди здавалися йому наче табличка “Не ламати” на речах, які вже тріщать.

— Знову папери? — спитав він у Владислава.

— Інформую людей.