Глава 6. Квартира 21

Ірина Тимченко не любила, коли в квартирі було видно, що в ній живуть люди.

Не в прямому сенсі. Вона не прагнула стерильності, не ходила за Павлом із ганчіркою й не поправляла подушки після кожного руху. Але їй було важливо, щоб речі тримали форму. Пальто на вішаку. Взуття рівно. Чашки вимиті або хоча б складені в мийку так, щоб не здавалося, ніби вечір переміг. Плед на дивані — недбало, але красиво. Книги — не ідеально за розміром, але без випадкових папірців між сторінками.

Квартира 21 була гарна.

Не розкішна. Просто гарна. Світлі стіни, дерево, кілька постерів у тонких чорних рамках, лампа біля дивана, круглий стіл на кухні, вазон у кутку, який справді ріс, а не виживав. Вікна виходили у двір, і ввечері, якщо не вмикати верхнє світло, можна було дивитися, як у будинку навпроти запалюються чужі життя.

Коли гості приходили вперше, майже всі казали:

— У вас так затишно.

Ірина завжди усміхалася:

— Дякую.

Павло додавав:

— Це все Іра.

Раніше вона любила, коли він так казав.

Тепер не знала, чи це комплімент, чи спосіб відійти вбік навіть у їхньому спільному домі.

У понеділок вона прокинулася о 6:30.

Не від будильника. Від Павлового телефону, який завібрував на тумбочці. Він простягнув руку, вимкнув звук, не відкриваючи очей. Ірина лежала на своєму боці, обличчям до вікна. Між ними було небагато простору — звичайна ширина ліжка, звичайна відстань між двома людьми. Але іноді їй здавалося, що між їхніми спинами може поміститися цілий коридор.

— Тобі рано? — спитала вона.

— Угу.

Павло сів на ліжку, потер обличчя долонями.

— Зустріч о дев’ятій, треба раніше виїхати.

— Ти не казав.

— Казав, здається.

— Ні.

Він обернувся до неї.

— Можливо, забув.

Це “можливо” завжди стояло між ними, як маленький щит. Не “забув”. Не “вибач”. А “можливо, забув”, ніби подія ще не до кінця доведена.

Ірина могла сказати про це.

Могла сказати: “Ти часто забуваєш сказати мені те, що стосується нас обох”.

Могла сказати: “Я не секретар твого побуту”.

Могла сказати: “Ми живемо разом чи просто ділимо кухню?”

Але ранок був занадто крихкий для таких фраз. Вони обоє давно навчилися не починати серйозні розмови вранці. Зранку треба було вийти з дому у пристойному вигляді. Нанести крем. Випити каву. Знайти ключі. Не розвалити день ще до того, як він почався.

— Добре, — сказала вона.

Це слово в їхній квартирі часто означало не “добре”, а “я не маю сил зараз відкривати цю тему”.

Павло пішов у душ.

Ірина ще кілька хвилин лежала, дивлячись на світлу смугу між шторами. Потім встала, застелила ліжко, відкрила вікно, поставила чайник. Кава в них була зернова, дорога, з маленької обсмажувальні. Колись вони обирали її разом. Ходили в суботу по місту, заходили в кав’ярні, пробували різні сорти, сперечалися, чи є в смаку “ноти горіха”, чи це просто гарна фраза для людей, які хочуть платити більше.

Тепер каву купувала Ірина.

Павло пив.

Іноді казав: “Смачна”.

Вона відповідала: “Угу”.

І все.

Вона приготувала дві чашки. Одну поставила біля його місця за столом, другу — біля свого. Поки Павло був у душі, відкрила телефон. У соцмережах хтось уже виклав ранкову пробіжку, хтось — дитину в піжамі, хтось — чашку на тлі ноутбука. Ірина зробила фото своєї кави. Світло падало красиво: м’яко, зліва, чашка стояла на дерев’яному столі, поруч — тонкий браслет на її руці.

Вона написала:

Понеділок може бути красивим.

Подивилася на підпис.

Він був правдивий.

Понеділок справді міг бути красивим на фото.

Вона виклала сторіс.

Павло вийшов із ванної, уже в сорочці, з мокрим волоссям.

— Знову каву фотографуєш?

Голос був не злий. Навіть майже жартівливий.

— Вона фотогенічніша за нас, — відповіла Ірина.

Павло усміхнувся, але не підхопив.

Колись він би сказав: “Неправда, я теж нічого”. Або став би поруч, зробив дурне обличчя в камеру. Або забрав би чашку з кадру в останню секунду.

Тепер він просто взяв свою каву.

— Дякую.

— Будь ласка.

Вони поснідали майже мовчки. Павло переглядав пошту на телефоні. Ірина відповідала на повідомлення клієнтки. Вона працювала дизайнеркою інтер’єрів у невеликій студії: підбирала кольори, матеріали, меблі, робила візуальні підбірки для людей, які хотіли, щоб їхні квартири виглядали як “сучасно, але затишно”. Це словосполучення вона чула так часто, що іноді хотіла внести його в рахунок окремою позицією.