Глава 5. Квартира 17

Назар Гордієнко не любив слово “проблемний”.

Не тому, що воно було образливе. Образливих слів він знав багато, і більшість уже давно перестали працювати. Одні відскакували від нього, як горох від стіни. Інші застрягали десь усередині, але він навчився робити вигляд, що ні.

“Проблемний” було гірше.

Воно звучало не як слово про людину, а як наклейка на коробці: обережно, несправне. Не ставити поруч із нормальними. Не відкривати без потреби.

У школі його так не називали вголос, принаймні при ньому. Там казали інакше: “складний характер”, “не включається в процес”, “має потенціал, але не старається”, “треба більше контролю з боку батьків”. Назар знав ці фрази. Дорослі думали, що якщо говорити довшими словами, то це не так помітно. Помітно.

У будинку все було простіше.

Там він був “той хлопець із сімнадцятої”.

Той, що ходить у капюшоні.

Той, що не вітається.

Той, що сидить на сходах.

Той, що грюкає дверима.

Той, що, мабуть, зіпсує ліфт, якщо ще не зіпсував.

Назар знав, як на нього дивляться. Не завжди прямо. Частіше боком, швидко, з таким виразом, ніби людина вже все зрозуміла й тепер тільки шукає підтвердження.

Він іноді спеціально давав їм підтвердження.

Так було легше.

Якщо від тебе чекають грубості, можна грубити першим і вдавати, що це твій вибір. Якщо думають, що тобі байдуже, можна вдягнути навушники й зробити гучніше. Якщо вважають, що ти нічого не помічаєш, можна дивитися в телефон, хоча насправді бачиш усе.

У понеділок він прокинувся від того, що мама впустила ложку на кухні.

Не голосно. Але в квартирі 17 звуки вранці чіплялися один за одного, як дроти в старій коробці. Ложка впала, мама тихо вилаялася, чайник клацнув, за стіною хтось пересунув стілець, у телефоні Назара завібрував будильник, хоча він уже не спав.

Він лежав на спині й дивився в стелю.

На стелі була тонка тріщина. Вона починалася біля люстри й тягнулася до кута, де колись протекла вода від сусідів зверху. Назар іноді уявляв, що це карта. Якщо довго дивитися, тріщина ставала річкою, дорогою, блискавкою або шрамом на обличчі велетня, який лежить над будинком і теж не хоче вставати в школу.

Телефон знову завібрував.

7:03.

Він вимкнув будильник і ще кілька секунд лежав нерухомо.

— Назаре, — гукнула мама з кухні. — Вставай.

Він не відповів.

— Я знаю, що ти не спиш.

Він закотив очі, хоча вона не могла бачити.

Мама завжди знала, коли він не спить. Так само, як він знав, коли вона плакала у ванній, хоча вона вмикала воду. Вони обоє робили вигляд, що не помічають чужих способів триматися.

Квартира 17 була двокімнатна, але відчувалася меншою. Не через метри. Через напругу, яка іноді стояла в повітрі щільніше за меблі. У кімнаті Назара був стіл, старий комп’ютер, ліжко, шафа, полиця з коробками від навушників, дротів, деталей, які він колись збирався “для чогось використати”. На стіні — постер із темним містом у дощі. Мама казала, що від нього сумно. Назар відповідав, що від її серіалів сумніше.

Це була одна з їхніх звичних маленьких війн.

Він натягнув худі, знайшов джинси на стільці, понюхав футболку, вирішив, що ще нормально. У коридорі взув кросівки. Один шнурок був на межі розпаду, але ще тримався. Як багато чого.

На кухні мама стояла біля раковини й мила чашку.

Ларисі було тридцять дев’ять, але вранці вона іноді виглядала старшою. Не постійно. Були дні, коли вона фарбувала вії, сміялася по телефону з подругою, одягала світлу блузку й виглядала так, ніби світ ще може її зацікавити. Але здебільшого вранці вона мала обличчя людини, яка тільки прокинулась, а вже запізнилася до власного життя.

Вона працювала адміністраторкою в невеликій клініці. Насправді це означало: телефон, записи, роздратовані пацієнти, лікарі, які забувають попередити про зміни в графіку, принтер, який ламається саме тоді, коли біля стійки черга. Ввечері вона приходила додому й казала: “У мене голова квадратна”. Назар у дитинстві уявляв її голову справді квадратною, як у персонажів із старих ігор.

Тепер не уявляв.

Тепер просто бачив, що вона втомлена.

— Ти поїв? — спитала мама.

Він уже стояв у коридорі з рюкзаком.

— Не хочу.

— Назаре.

— Я не хочу.

— У школі знову живіт болітиме.

— Не болітиме.

— Візьми хоча б бутерброд.

Він зробив вигляд, що не чує, і вставив навушники.

Музика ще не грала, але навушники вже виконували свою роботу: між ним і мамою з’явилася видима межа.

— Ти мене чуєш, — сказала вона.