Глава 4. Квартира 31

Марта Левченко вміла прокидатися тихо.

Не тому, що в квартирі 31 хтось іще спав і вона боялася його розбудити. Якраз навпаки: у квартирі не було нікого, кого можна було б розбудити. Саме тому вона навчилася вставати без зайвого шуму, не грюкати шухлядами, не вмикати одразу яскраве світло, не говорити вголос “ну все, починаємо”, як колись робила вдома в мами, коли збиралася на пари чи на першу роботу.

Тиша не любила різких рухів.

Якщо зранку ввімкнути світло надто швидко, вона відступала в кути й дивилася звідти. Якщо грюкнути чашкою, відповідала глухим відлунням. Якщо сказати щось уголос, повертала слова назад, але вже не як розмову, а як доказ: ти тут одна.

Тому Марта прокидалася тихо.

О 6:12 задзвонив будильник. Не мелодія, а м’який сигнал, схожий на краплі води. Вона вимкнула його до другого повтору, полежала ще кілька секунд із заплющеними очима й подумала, що сьогодні понеділок.

Понеділок у кав’ярні мав свій запах ще до того, як вона туди приходила. Трохи поспіху, трохи роздратування, трохи надії, що кава виправить те, що не виправив сон. Люди в понеділок замовляли міцніше. Частіше брали з собою. Рідше дивилися в очі. І майже завжди казали: “Мені щось, щоб прокинутися”.

Марта іноді хотіла відповідати: “Мені теж”.

Замість цього вона казала:

— Американо, фільтр чи капучино?

Вона сіла на ліжку. Квартира зустріла її рівною ранковою прохолодою. Однокімнатна, орендована, з меблями, які не були її, але вже встигли запам’ятати форму її життя. Диван замість ліжка, маленький стіл біля вікна, дві чашки на полиці, хоча користувалася вона майже завжди однією. На підвіконні — горщик із базиліком, який вона купила у супермаркеті, бо на етикетці було написано “виростіть зелень вдома”. Базилік прожив три тижні й тепер виглядав так, ніби теж думав про повернення до батьків.

— Не здавайся, — сказала йому Марта пошепки.

Потім усміхнулася сама собі.

Розмовляти з рослиною було краще, ніж не розмовляти ні з ким.

Вона поставила чайник, хоча на роботі все одно питиме каву. Удома зранку вона пила чай. Це було маленьке правило, яке відділяло її від кав’ярні. Там вона була Мартою, яка знає різницю між еспресо й ристрето, пам’ятає, кому без цукру, кому на вівсяному, кому “як минулого разу”, і може усміхнутися так, що людині стане трохи легше. Удома вона хотіла бути просто собою. Не дуже знала, що саме це означає, але чай допомагав удавати, що знає.

На телефоні було одне повідомлення від мами, надіслане вчора о 22:48:

Доню, ти вже спиш? Я бачила в новинах, що у вас дощі. Маєш нормальне взуття?

Марта прочитала його ще вночі, але не відповіла. Не тому, що не хотіла. Просто якби відповіла “так”, мама спитала б, яке саме. Якби відповіла “ні”, мама почала б переказувати гроші, яких у неї самої не було зайвих. Якби написала “у мене все добре”, це було б не зовсім брехнею, але й не правдою.

Вона набрала:

Мам, усе добре. Взуття нормальне. Не хвилюйся.

Подивилася на текст.

Додала сердечко.

Відправила.

За хвилину мама відповіла:

Добре. Поїж щось зранку.

Марта глянула на кухонний стіл, де лежав один банан, пачка вівсянки й печиво, яке вона купила “для гостей”. Гостей не було, печиво повільно зникало.

Поїм, — написала вона.

І з’їла банан стоячи.

О 7:05 вона вже вдягалася. Чорні джинси, світшот без написів, волосся зібрати так, щоб не заважало за барною стійкою, але й не виглядало зовсім байдуже. На роботі вона одягне фартух. Фартух завжди трохи рятував: у ньому не треба було вирішувати, хто ти сьогодні. Ти бариста. У тебе є чашки, зерно, молоко, черга людей і фрази, які працюють краще, коли їх говорити теплим голосом.

Перед виходом Марта оглянула квартиру.

Це була звичка, яку вона не любила в собі. Ніби хтось мав зайти після неї й оцінити: чи все прибрано, чи не лежить чашка в мийці, чи не видно на стільці піжами. Ніхто не зайде. Господар квартири мав ключ, але попереджав. Друзі приходили рідко. Мама жила в іншому місті. І все одно Марта щоранку перевіряла, чи не соромно було б комусь показати її простір.

Кому — невідомо.

Можливо, самій собі.

Вона зачинила двері квартири 31 і натиснула кнопку ліфта.

Ліфт піднімався повільно, із тим самим стогоном, який мешканці вже перестали чути, як перестають чути старий холодильник. На восьмому поверсі він нарешті відчинився. Усередині пахло металом і нічною вогкістю.

На шостому зайшли Ірина й Павло Тимченки з квартири 21.

— Доброго ранку, — сказала Марта.

— Доброго, — усміхнулася Ірина.

Вона виглядала так, ніби понеділок попросив у неї дозволу початися. Світле пальто, гладке волосся, тонкий запах парфуму. Павло стояв поруч у темній куртці, з телефоном у руці. Вони були гарною парою. Не в глянцевому сенсі — не надто яскраві, не показні. Просто в них усе ніби пасувало: кольори одягу, рухи, мовчання.