Глава 3. Квартира 12

Сергій Мельник прасував сорочку так, ніби від цього залежало більше, ніж просто вигляд.

Спершу комір. Повільно, від краю до середини, щоб не лишилося дрібних хвиль. Потім манжети. Потім рукави, найскладніша частина: варто було натиснути не там — і складка з’являлася саме в тому місці, де її потім бачитимеш увесь день. Він перевертав тканину, розгладжував долонею, пускав пару, виводив праску до самого краю дошки.

Сорочка була світло-блакитна.

Офісна.

Сергій мав п’ять таких сорочок. Колись йому здавалося, що це замало. Треба було мати більше: на тиждень, на відрядження, на непередбачувані зустрічі. Він купував їх на розпродажах, обирав не надто яскраві, не надто дешеві, не надто модні. Такі, що казали про людину: вона знає, куди йде.

Останні півтора місяця сорочки казали це краще за нього.

На столі в кімнаті стояв ноутбук. Екран уже прокинувся, хоча Сергій ще не торкнувся клавіатури. Білий прямокутник пошти світився серед напівтемної кімнати, як вікно в місце, де його знову не чекали.

Три нові листи.

Два рекламні.

Один — відповідь після співбесіди.

Сергій не відкрив його.

Він знав структуру таких листів напам’ять. Спершу там дякували за інтерес. Потім писали, що було приємно познайомитися. Потім повідомляли, що після ретельного розгляду вони вирішили продовжити з іншим кандидатом. Наприкінці бажали успіхів у майбутньому пошуку.

Успіхів.

Слово, яке звучало так, ніби хтось ввічливо зачиняє перед тобою двері, ще й притримує, щоб не грюкнули.

Сергій провів праскою по спині сорочки востаннє, вимкнув її з розетки й поставив вертикально. Потім повісив сорочку на спинку стільця й відійшов на крок.

Складок не було.

Добре.

Він міг контролювати хоча б це.

Квартира 12 була двокімнатна, але жила в ній одна людина. Це відчувалося не одразу. На перший погляд, усе було нормально: диван, книжкова полиця, стіл біля вікна, чашка на кухні, рушник у ванній. Але якщо придивитися, ставало видно: усі речі стоять так, як їх поставила одна рука. Немає другої чашки, випадково забутої біля ліжка. Немає чужої куртки на стільці. Немає косметики у ванній. Немає магнітів із поїздок, у яких хтось казав: “Давай візьмемо цей, смішний”.

Колись була.

Не дружина. Майже дружина.

Сергій не любив це “майже”. Воно було схоже на недобудований міст: видно, що мав кудись вести, але закінчився над водою.

Її звали Віка. Вона жила з ним два роки, потім пішла з формулюванням, яке Сергій спершу вважав несправедливим, а потім — занадто точним.

“Ти завжди тримаєшся так, ніби тобі ніхто не потрібен. І я вже не розумію, чи я справді тобі потрібна.”

Тоді він не зміг відповісти.

Він і зараз не знав, що сказав би.

На кухні закипів чайник. Сергій зробив каву в турці — звичку, яку лишив собі ще з часів нормальної роботи. Не розчинну. Не з автомата. Кава мала бути справжня, міцна, гірка. Ранок мав починатися так, ніби він усе ще має форму.

Він налив каву в чашку, зробив ковток і обпік язик.

— Чудово, — сказав він у порожню кухню.

Потім глянув на годинник.

7:24.

З квартири він завжди виходив о 8:15.

Раніше це було зручно: офіс починав роботу о дев’ятій, дорога займала приблизно сорок хвилин, плюс кава дорогою, плюс кілька хвилин, щоб перемкнутися. У перший тиждень після звільнення Сергій дозволив собі не виходити. Сказав собі: треба видихнути, зібратися, оновити резюме, подумати.

На другому тижні він зрозумів, що сидіти вдома зранку нестерпно.

Будинок умів слухати.

Точніше, йому так здавалося. Вранці за стінами всі рухалися: Олена з восьмої виводила сина, Назар із сімнадцятої грюкав дверима, хтось ішов на роботу, хтось повертався після зміни, ліфт гудів, люди поспішали. І тільки квартира 12 мовчала.

Це мовчання було підозрілим.

Сергію здавалося, що якщо він лишиться вдома, будинок здогадається.

Сусіди здогадаються.

Владислав Корнійчук у чаті колись напише не про нього, але ніби про нього: “Деякі мешканці мають заборгованість”. Ганна Петрівна подумає: “А цей чому вдома?” Олена пролетить повз із Марком і навіть не гляне, але йому здасться, що глянула. Марта з тридцять першої зустріне його в ліфті не о тій годині й усміхнеться так само, як завжди, але він почує в цій усмішці питання.

Тому він виходив.

Щодня.

О 8:15.

У сорочці.

Із сумкою для ноутбука.

Ніби мав куди йти.

До 8:15 лишалася майже година. Сергій відкрив ноутбук і все-таки натиснув на лист.

Добрий день, Сергію. Дякуємо за ваш час та інтерес до позиції…