Глава 2. Квартира 3

Ганна Петрівна прокидалася без будильника.

Старість узагалі мала дивну домовленість із часом: тіло вже не поспішало так, як колись, але сон усе одно відходив раніше, ніж треба. Вона могла лягти о десятій, могла — об одинадцятій, могла довго читати під лампою стару книжку з пожовклими сторінками, але ранок усе одно знаходив її ще до того, як у дворі починали грюкати дверцята машин.

О 5:48 вона відкрила очі.

Кімната була напівтемна. На стіні навпроти ліжка висів годинник, який відставав на чотири хвилини вже, мабуть, років десять. Ганна Петрівна щоранку думала, що треба його підкрутити, і щоранку не підкручувала. Їй навіть подобалося, що в квартирі був свій маленький час — на чотири хвилини повільніший за весь інший світ.

На другій половині ліжка лежала акуратно складена ковдра.

Так вона лежала вже дев’ятий рік.

Спершу Ганна Петрівна прибирала її в шафу, бо казала собі, що треба звикати. Потім діставала назад, бо ліжко без неї виглядало надто великим. Тепер ковдра просто була там. Не як очікування, ні. Вона не була дитиною й не вірила, що люди повертаються тільки тому, що для них лишили місце.

Але прибирати її остаточно означало б визнати дещо таке, з чим вона вже ніби змирилася, але не хотіла щоранку бачити це голими очима.

Ганна Петрівна сіла на ліжку, обережно спустила ноги в капці й кілька секунд посиділа, чекаючи, поки коліна згадають, що вони мають працювати. Потім піднялася, поправила нічну сорочку, взяла халат зі спинки стільця.

Квартира 3 була невелика, але охайна.

Не нова — охайна. Це були різні речі. Новизна залежала від грошей, а охайність — від людини. Так вважала Ганна Петрівна. На кухні в неї стояли баночки з крупами, підписані рівним почерком: “гречка”, “рис”, “пшоно”, “манка”. На холодильнику висів магніт із Трускавця, який вони з Миколою купили за два роки до того, як його не стало. Біля вікна стояв вазон із товстими зеленими листками. Він пережив три ремонти в сусідів, одну протіклу батарею, відключення світла і майже всі Ганнині спроби поливати його за графіком.

На столі лежала газета, окуляри, упаковка таблеток і телефон.

Телефон мовчав.

Ганна Петрівна подивилася на нього так, як люди дивляться на двері, за якими ніхто не стукає.

Син обіцяв подзвонити в неділю.

У неділю він написав:

Мам, закрутився, завтра наберу.

Учора було завтра.

Сьогодні вже було післязавтра.

Ганна Петрівна не сердилася. Тобто сердилася, але не так, як можна було б сказати вголос. Вона знала: у нього робота, діти, дорога, втома, своє життя. Вона сама все життя вчила учнів не ставити себе в центр чужого світу. Але знання не завжди рятувало від того, що ввечері вона могла поставити чайник, сісти за стіл і раптом зрозуміти: за цілий день її ніхто не назвав на ім’я.

Не “бабусю”. Не “жіночко”. Не “квартира третя”.

Ганно.

Так її називав Микола.

Іноді — Ганнусю, коли хотів помиритися або попросити вареників.

Вона розсердилася на себе за цю думку й пішла на кухню.

Чайник зашумів майже одразу. Ганна Петрівна насипала в чашку чорного чаю, поклала половину ложечки цукру, хоча лікар казав краще без нього. Лікар узагалі багато чого казав. Менше солі. Більше руху. Не хвилюватися. Контролювати тиск. Пити воду. Не читати новини зранку.

Особливо смішним було “не хвилюватися”.

Вона завжди хотіла спитати лікаря, де саме люди її віку мають вимикати хвилювання: біля вимикача в коридорі чи на нічному тарифі разом із бойлером.

Вона випила таблетку, запила чаєм і відчинила кватирку. У двір заходив ранок. Ще не гучний, але вже не тихий. Біля смітників ворушився кіт. На лавці лежав порожній стаканчик. У сусідньому під’їзді хтось курив, ховаючи руку з цигаркою за спиною, ніби так дим ставав непомітним.

— Безлад, — сказала Ганна Петрівна.

Голос у порожній кухні прозвучав занадто чітко.

Вона любила порядок не тому, що була злою.

Просто порядок був єдиним, що ще слухалося.

Діти не слухалися. Син не завжди дзвонив. Тіло не слухалося. Пам’ять іноді підкидала слова не в тій послідовності. Люди в будинку робили що хотіли: лишали пакети біля смітника, не зачиняли двері, грюкали вночі, ставили велосипеди там, де треба проходити. Світ розхитувався, як старий стіл із коротшою ніжкою.

А вона все життя вміла вирівнювати.

Червоною ручкою. Поглядом. Зауваженням. Правилом.

О сьомій без десяти вона взяла маленький пакет зі сміттям і вийшла в коридор.

На сходовій клітці пахло фарбою, якою хтось минулого тижня невдало підмазав батарею, і чиєюсь кавою. На стіні біля ліфта знову з’явився новий напис. Ганна Петрівна зупинилася перед ним і стиснула губи.

Колись вона б змусила учня переписати слово десять разів правильно.

Тепер могла тільки подумати, що батьки не займаються дітьми.