Глава 1. Квартира 8

Олена прокинулася раніше за будильник.

Не тому, що виспалася. Вона вже давно не пам’ятала, як це — прокинутися тому, що тіло саме вирішило: досить, відпочило. Останні кілька років її будили не сонце, не тиша і навіть не будильник, а внутрішній різкий поштовх, ніби хтось ізсередини смикав за плече: вставай, бо знову не встигнеш.

На телефоні було 6:07.

До будильника лишалося вісім хвилин.

Олена лежала на боці, дивилася в темну шпарину між шторами й рахувала не хвилини, а справи. Поставити кашу. Знайти Маркові чисту кофту. Забрати з батареї колготки, які вона вчора випрала вручну, бо пральну машину було шкода ганяти заради кількох речей. Перевірити, чи є в рюкзаку змінні шкарпетки. Заплести самій себе хоч якось, щоб на роботі не виглядати так, ніби її пережували й акуратно поклали назад у ліжко. Знайти ключі. Не забути про оплату за садок. Не забути відповісти мамі. Не забути купити хліб. Не забути бути нормальною людиною.

Останній пункт був найскладніший.

Поруч, у вузькому дитячому ліжку, Марко спав, відкинувши ковдру. Одна нога звисала майже до підлоги, рука лежала під щокою, волосся стирчало в різні боки. Уві сні він виглядав меншим, ніж удень. Удень він уже вмів сперечатися, ображатися, вимагати “я сам”, питати, чому одні люди мають машини, а інші їздять маршруткою, і чому мама іноді каже “зараз”, але “зараз” ніколи не настає.

Уві сні він ще був просто теплим клубком, заради якого Олена щодня вставала.

Вона тихо вибралася з ліжка, намацала ногами капці й одразу наступила на маленьку пластикову деталь.

— Ай, — прошепотіла вона.

Колесо.

Те саме колесо від синьої машинки, яку Марко шукав учора перед сном і через яку вони обидва мало не розплакалися. Він — бо машинка “тепер інвалід”, вона — бо це було вже о десятій вечора, а їй ще треба було домити чашки, скласти речі й хоча б п’ять хвилин посидіти в тиші.

Олена підняла колесо з підлоги й поклала на підвіконня, щоб не загубити. Потім зайшла на кухню.

Кухня у квартирі 8 була маленька, як і більшість кухонь у цьому будинку. Тут усе стояло близько: стіл до холодильника, холодильник до плити, плита до мийки, мийка до дверей. Якщо відкрити нижню шухляду, треба було відступити назад, але назад часто нікуди було відступати — там уже стояв Марко зі своїм “мам, дивись”.

На столі лежала квитанція за комунальні.

Олена поклала на неї телефон екраном донизу, ніби так цифри могли перестати існувати.

У холодильнику було два яйця, половина пачки масла, гречка в контейнері, яку Марко вчора назвав “сумною”, і сирок із полуницею. Сирок вона купила в суботу. Не дала одразу, бо хотіла зберегти на день, коли буде зовсім важко. Потім у неділю вирішила знову не давати, бо “зовсім важко” ще не настало.

Олена подивилася на сирок і подумала, що, можливо, понеділок зранку — достатньо вагома причина.

Вона поставила воду на кашу, увімкнула чайник, перевірила баланс на картці.

1 284 гривні.

До зарплати — п’ять днів.

Олена примружилася, ніби від цього цифра могла змінитися. Не змінилася.

Вона відкрила нотатки в телефоні. Там був список: хліб, молоко, пральний порошок, яблука, оплата садка, ліки від кашлю, батарейки в нічник. Біля деяких пунктів стояли знаки питання. Біля прального порошку було написано: “можна дотягнути”. Біля яблук — “якщо акція”. Біля ліків — три знаки оклику.

На кухні закипіла вода.

Олена всипала вівсянку й одразу згадала, що Марко останнім часом її не їсть. Не тому, що не любить. Він її ніколи особливо не любив. Просто останнім часом він навчився казати: “Я не хочу це”, і вкладав у ці слова всю силу шестирічної людини, яка ще не платить рахунків і тому має розкіш принципів.

— Марку, вставай, — покликала вона з кухні.

Тиша.

— Марку.

З кімнати долинуло нерозбірливе бурмотіння.

Олена помішала кашу, зробила ковток чаю й обпекла язик.

— Прекрасно, — сказала вона тихо.

Їй хотілося сісти. Просто сісти на підлогу між плитою й холодильником, поставити чашку поруч і нічого не робити. Хвилину. Дві. П’ять. Але в голові вже біг годинник, і кожна хвилина мала зуби.

О 6:31 Марко ще лежав.

О 6:37 він сидів на ліжку, загорнутий у ковдру, і дивився на стіну.

О 6:44 він сказав, що не піде в садок, бо в нього “сьогодні вихідний у серці”.

Олена стояла в дверях кімнати з його штанами в руках.

— У серці може бути вихідний у суботу.

— Сьогодні теж.

— Сьогодні понеділок.

— Я не люблю понеділок.

— Я теж, — сказала вона й одразу пошкодувала, бо Марко підняв на неї очі.

— Тоді не йди на роботу.

Олена вдихнула.

Ось воно. Найпростіше дитяче рішення. Не любиш — не йди. Втомилася — ляж. Немає грошей — купи потім. Люди маленькими не знають, що світ тримається не на бажанні, а на “треба”.