Розділ 11

Івар 

— Так, дякую, — відповів всміхаючись, немов та жінка могла бачити моє обличчя через телефон.

Замовив столик у ресторані неподалік. Іноді в них бувало людно, тому вирішив заздалегідь подбати, аби вечір не було зіпсовано через брак вільного місця. Сподіваюсь, що Лорейн не сильно образиться, що я зробив вибір без неї. Втім, своїм вибором я був задоволений. Ще б визначитися з вбранням. Зітхнувши, підійшов до шафи й декілька хвилин вивчав її вміст, немов щось би від того змінилося. Тому зняв з плечиків одну зі своїх сорочок чорного кольору. Це звичайна вечеря, а не святкова, тому підійде й темний образ. Поглянувши на годинник, я трохи пришвидшився, аби раптом не передумала. Але вже біля дверей її номера, Лорейн практично впала в мої обійми. І я був геть не проти такої близькості…

Сьогодні Лорейн зібрала волосся ззаду в охайний пучок і навіть підфарбувала очі легкими пастельними тінями, а вії зробила більш виразними. Хоча вкотре зазначив, що й без цього вона була прекрасною.

— Пробач, ти напевно довго мене чекав… — промовила вона згодом, коли незручність між нами стала затягуватися.

— Та я й сам вийшов зі своєї кімнати хвилин п’ять тому. 

— Чудово…  

Весь час, доки Лорейн трималась за мою руку, я зазначив, що мені це подобалось. А вже на вулиці вона одразу ж забрала свою долоньку, озирнувшись, немов нас міг хтось побачити. Це, звісно ж, напружило, бо така поведінка не здавалась мені нормальною, але не прокоментував це. Розумів, що бруківка це не асфальт, але жінка впевнено крокувала на підборах практично не спіткнувшись. Майже.

— Ще недалеко, — сказав після наступного разу, коли встиг підхопити Лорейн за руку.

— Гаразд…

Виглядало кумедно, але я не став бентежити її.

— Шкода, що ви не бачили цю набережну влітку, — сказав дорогою, аби хоч якось розбавити тишу між нами.

— Так… У вас гарне містечко.

— Ти не змерзла?

Поцікавився згодом. Чомусь вирішив, що навіть якби й змерзла, то ця особа навряд чи сказала б про це.

— Та ні. Сьогодні гарна погода…

Не розумів, чому розмова між нами ніяк не клеїлась, але не тиснув. Мабуть, вона хвилювалась не менше за мене. Особливо, коли увійшли в ресторан.

— Добрий вечір! — привітався хлопчина, який підійшов до нас майже одразу.

— Добрий вечір. Я бронював столик.

— Звісно, пане…

— Івар Берлінґ.

Коли хлопчина провів нас до нашого столика, я одразу ж допоміг Лорейн з пальтом і галантно відсунув для неї стілець. Віддавши своє пальто хлопцю, я сів навпроти. Тільки тепер зміг досконало оцінити таку ж картину перед собою. Декілька прядок, що вибилися з її зачіски, ніжно торкалися оголеної шкіри декольте. Золотий ланцюжок із крихітною підвіскою виблискував на її світлій шкірі, звабливо привертаючи мою увагу до складочки над бордовим оксамитом, який приховував не меншу красу. Мабуть, це перша за останні роки жінка, яку я розглядав з таким хвилюванням, і яка пробуджувала в мені давно забуті відчуття, які бажав розділити лише з однією… 

— Я маю перепросити за той поцілунок, Лорейн, — вимовив досить невпевнено, не знаючи, як вона відреагує. Та й і не мав би думати про це, бо так було правильно. Але я хотів, щоб мої слова були сприйняті не лише правильними, а й щирими.

Чим довше Лорейн дивилась на мене, тим більше я губився, боячись знову щось зробити не так. Поквапитись з власними висновками. Спізнитись із вибаченнями… Відводив погляд, як Амелі, коли та щось зробила не так. Але у відповідь на мою невпевненість, я почув тихий і навдивовижу ніжний голос:

— Все добре, Іваре. Я приймаю…

Та я немов не вірив, що така жінка, як вона, легко пробачить подібне нахабство. Опустив голову, збираючись зі словами, адже я розумів, що поряд з нею потрібно добирати слова. Хоча досі намагався зрозуміти — в чому ж її особливість? 

— Я не мав права так робити, — поновив розмову, поки не передумав. — Навіть те, що я був не при собі, не давало мені його. Я не такий, Лорейн… І… — наважився подивитися на неї, застигши на чарівних рисах обличчя, які все більше здавалися ідеальними. З якоюсь прикрістю всередині, перед очима виник образ Кірстен, стиснувши мої груди, немов лещатами. — Іноді минуле не залишає… Особливо, коли хочеш почати нове життя.

— Іваре… — розгублено промовила Лорейн, але одразу ж замовкла.

Принесли нашу вечерю. Навіть не знаю чи радіти їй, чи перейматися тим, що нам завадили. Але мовчки лише переглядалися, доки офіціант подавав наші страви. Навіть декілька разів на обличчі Лорейн промайнула ніжна усмішка, а в мене слідом, попри напругу в тілі.

— Смачного, — сказав хлопець, як тільки наповнив наші келихи, і подався геть, щойно я кивнув.

— Вибач, що зробив вибір за тебе… — промовив з легкою ноткою провини в голосі, але Лорейн одразу ж перебила мене.

— Ні! Тобто, я вражена… Гарний вибір.

Обмінявшись невимушеними посмішками, ми підняли свої келихи.

— В такому разі, — гойднувши келихом, сказав я, — щоб між нами не було жодних непорозумінь.