Розділ 10

Лорейн

Фантастичний збіг обставин, такий схожий на сюжет якогось любовного роману чи супергеройського фільму, здавалося, знову повернув мене ту колишню. Можливо, лиш на кілька секунд, а може, й на більше. Бо коли Івар врятував Генрі, не тільки моє серце зробило кульбіт. Здавалося, я таки почала нову сторінку свого життя з чистого аркуша. Не просто стерла події, що були до Ніла, а переписала абсолютно кожне слово. 

Це була моя така собі перша перемога в новому житті. І що потрібно було зробити для початку? Ну звісно, що не йти на побачення, але Генрі… Невже і його аж так сильно змінила небезпека? Немов увесь той страх просто зник, коли Івар схопив його за куртку й потягнув до себе, захистив, обійняв. Якби не паніка, яка мною заволоділа в ту мить й загроза з боку автомобіля, то я швидше за все просто зупинилася б на шляху й милувалася чудовою картинкою. Бо здавалося, що Генрі, нарешті, знайшов того самого батька, на якого заслуговував.

— Мам, ну ти ще довго? Івар чекати не буде, — промовив син, розуміючи, що я просто втупилася поглядом у нього й більше нічого не робила.

— Мене почекає, — посміхнулася, пригадавши, що таки захопила дві чудові сукні й одна з них буде ідеальною для зустрічі з Іваром.

— Ти впевнена? Бо якби я так довго чекав, то вже давно поїв би сам і пішов. 

Ох, ну чому я навіть не сумнівалася, що він скаже щось таке?

— Виростеш — зрозумієш, — посміхнулася, підходячи до просторої шафи-купе та відкриваючи її. Звісно, з голови геть вилетіло, що ми тільки-но заїхали й одяг ще потрібно було розвісити.

Як не дивно, цей номер був дуже схожим на Іваровий і здавався таким рідним, ніби ми тут не просто переночували кілька ночей, а жили все своє життя. Звісно, не вистачало лише запаху Івара, яким була просякнута його кімната нагорі: сандал, трохи кориці та гвоздики, а з-поміж них іноді відчувалась легка нотка ванілі… Від спогаду про це, я аж заплющила повіки, немов цей аромат ожив у цю ж мить. Ох, зберися, Лорейн. 

Можливо, якщо все ж відволіктися від Івара, цей номер чимось нагадав мені нашу з мамою квартиру. Невеличку, стильну й таку зручну… Особливо ці два крісла з дерев’яними вставочками та дубовий столик, за яким ми так часто затівали чайні церемонії… Ох, як же я сумувала за нею… Це почуття виявилося настільки сильним, що сама не усвідомила, коли тільки встигла зателефонувати. 

— Мамо? Привіт. Не заважаю? — щойно почула її голос, запитала я. Вийшло якось невпевнено і з нотками провини, мабуть, через те, що так довго не дзвонила.

— Та ти що, доню. Це я думала, що заважатиму вам із Генрі. Ти так і не розповіла, де ви й що там робите. Навіщо взагалі поїхали? Тобі не важко? Генрі ще такий маленький… 

— Мамо… мамо, все добре, — поспішила заспокоїти рідненьку. — Ми просто вирішили трішки розвіятися. Давненько вже не вибиралися на відпочинок…

— Це через Ніла? — не стримавшись, перебила вона серйозним тоном.

— Не зовсім, — вирішила змовчати стосовно всіх реалій нашого життя. Мама знала лиш про його зради, і я не хотіла ще більше засмучувати її та розповідати про все. 

— То навіщо тоді взагалі поїхали? Ніл був таким чудовим татом, а кожна дитина заслуговує жити в повноцінній сім’ї. Особливо хлопчику потрібен батько, Лорейн, — пролунав її стурбований голос, і я вже трішки почала шкодувати, що подзвонила. Зараз знову буде наша пісня гарна й нова — починаймо її знову.

— Його не просто так позбавили батьківських прав, — нагадала я. 

— Але ж я бачила ваші фото та відео, на яких ви такі щасливі… — сказала вона, а я тепер ще й шкодувала про те, що після появи сина на світ так раділа, що знімала все довкола. Поділитися було ні з ким, окрім мами, тож галерея в обох за рік вже була забита. А далі… просто були фото Генрі й мама не змогла б зрозуміти, що щось не так. 

— Це було колись… — протягнула я. — Зараз все зовсім не так.

— А Генрі як? — вкрадливо промовила мама, плавно переводячи тему розмови.

— Знов у своєму телефоні, — поглянула на сина, що тільки те й робив, що перекочувався з боку на бік. — Але знаєш… він грає все рідше й рідше. Здається, це місто зцілює його.

— Та від чого воно може його зцілювати?! — Ох, почалося. — Сама телефон подарувала, а тепер говориш, що забагато грає… Ось би більше часу з ним проводила, а не у своїх книжечках… 

— Мам, давай не зараз, — стомлено промовила я, не бажаючи, щоб ця розмова починалася знову. 

Ще трішки й дійсно не витримала б та розповіла про всі «радості» життя з Нілом. Цікаво, як би вона поставилася до цього всього тоді? Ну і що ще більше турбувало — як швидко вона б приїхала до нас — заспокоювати й зцілювати два зранені серця.

— Ну добре. Розкажи тоді, як ви там? Де зупинилися? Що робите? 

— Поки важко сказати, що ми зупинилися. Так… — запнулася, бо дійсно не знала, що робитимемо далі і як взагалі назвати нашу мандрівку. — Поки що в готелі відпочиваємо. А так подорожуємо Європою. Навколо нас завжди було так багато краси, а ми й не помічали. Ось надолужимо трохи. 

— Розумію. Я й сама в захваті від Чехії, — замріяно промовила мама, на диво, не прискіпуючись до нашого теперішнього способу життя. — Навіть викроюю часом годинки та прогулююся Прагою. Це таке красиве місто… А приїжджайте, може, до мене? Що ви там забули у цих своїх готелях?